На згадку про конференцію залишиться не лише розкішний збірник статей, а й колективне фото.
Музейна та пам’яткоохоронна діяльність на Любомльщині та Волині».
Куди зникла річка Люцемер
Конференція в Любомлі дала відповіді на багато запитань, які цікавлять істориків та краєзнавців. Наприклад, скільки років найстарішому на Волині, а може й в Україні Турському каналу і чому його проклали саме за таким маршрутом. Довгий час це залишалося для багатьох таємницею.
Як з’ясувалося з доповіді кандидата історичних наук, доцента кафедри історії України та археології Волинського національного університету імені Лесі Українки Сергія Панишка, сучасний Турський канал — це не що інше, як вирівняна і поглиблена частина русла неіснуючої нині річки Люцемер. Витікала вона з однойменного озера (нині Люцимер), що поблизу селища Шацьк. Взявши курс на схід, вона потрапляла в третє за величиною озеро краю
— Турське, потім продовжувала свій шлях через озера Оріхове, Оріховець. Саме ця ділянка і є сучасним Турським каналом. А потім, повернувши до озера Острів’я (тепер Волянське), біля села Невір впадала в річку Прип’ять. Цей маршрут Люцемера ретельно виписав ще в XV столітті відомий історик Ян Длугош у своїй знаменитій праці «Анали чи хроніки славного королівства Польщі».
Але ж куди поділася річка Люцемер? На жаль, після Яна Длугоша не знайшлося хроніста, який би описав це. Сьогодні крайньою відомою її точкою (власне, Турського каналу) є в минулому руслові озера Оріхове і Оріховець.
Однак сьогодні вода з них потрапляє не в Прип’ять, як раніше, а Оріхівським каналом, проритим в першій половині ХІХ століття, тече в Дніпровсько-Бузький канал (первісно — Королівський) і забезпечує судноплавство по ньому.
Ще одна водоживильна магістраль (канали Вижівський — Волянський — Хабарище — Білоозерський) перетинає колишній маршрут річки Люцемер між селами Почапи і Щетинська Воля. Ним вода Прип’яті живить верхню водороздільну частину Дніпровсько-Бузького каналу. Тож можна припустити, що історія річки Люцемер припинилася в 30—50-х роках ХІХ століття у зв’язку з будівництвом водоживильних систем Дніпровсько-Бузького каналу у сусідній з Волинню білорусі. Однак це питання потребує подальших досліджень істориків і гідрологів. Та вже зараз можна сказати, що внаслідок втручання людей частина озер регіону змінили басейнову приписку з Чорного моря на Балтійське. Адже Оріхівський канал впадає в річку Муховець, а та — в Західний Буг...
Читаючи лише цей матеріал, можна уявити, наскільки цікаві теми були досліджені учасниками історико-краєзнавчої конференції в Любомлі. Зазначимо: в її науковому збірнику опубліковано 81 доповідь 65 авторів. Обсяг добре проілюстрованого знімками, картами, малюнками видання — понад 600 сторінок великого формату. Звичайно, це було б неможливо без підтримки краєзнавців владою і місцевими меценатами.
Про зацікавлення роботою дослідників минувшини Волині та Полісся свідчить той факт, що привітати учасників конференції прийшли голови Ковельської районної військової адміністрації Ольга Черен та районної ради В’ячеслав Шворак, голова Любомльської міської ради Роман Ющук, голова Вишнівської сільської ради Віктор Сущик, директор Любомльського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури Олександр Остап’юк.
Мандрівки незнаними стежками Лесі
Серед багатьох доповідей, зроблених на конференції, чи не найбільше запам’ятався виступ Миколи Ручкіна-Онищенка з Харківщини — «Слідами Лесі Українки в Бережцях». У своєму дослідженні автор розповідає про перебування письменниці в селі Бережці в червні—липні 1892 року. Досліджуючи цю тему, він не використовує інших джерел, а спирається винятково на спогади жителів і вихідців із цього села, праправнуків тих, хто міг бачити і спілкуватися з Лесею Українкою. Зокрема йому пощастило знайти і порозмовляти з Євгенією Гірей, правнучкою відомого знахаря з Бережців Клима Самолюка, в якого лікувалася Леся Українка. Очевидно, його методами цілительства вирішили скористатися і Косачі.
Ось що пише про це сестра письменниці Ольга Косач-Кривинюк у книжці «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» під 1892 роком: «В червні Леся з матір’ю збиралися їхати до Гадячого на все літо, але не поїхали туди, а з молодшими сестрами і братом поїхали в с. Бережці близько Любомля (третя чи друга станція в напрямку Холма) і там купалася в Бузі. Жила в будинку школи. Чулася Леся краще, ходила без апарату, двічі на день купалася.
З половини липня погода зіпсувалася і довелося Лесі повернутися до Колодяжного, бо їй лікарі забороняли купатися в холодній воді».
У книжці Івана Вашківа «Сокаль і Прибужжя» (Львів, «Каменяр», 2000) зазначається, що починаючи з 1830-х років Сокаль помітно розбудовується завдяки відкриттю на Бузі модних купалень, які, за визнанням лікарів, оздоровлюють людей. Над річкою в цьому галицькому місті виросла навіть ціла вулиця Шляхетська із зручними котеджами для відпочивальників. Може, саме ця обставина і спонукала Лесю приїхати в це велике село над Бугом. За спогадами старожилів, вона любила перепливати на лівий, більш низький берег, щоб збирати там лугові квіти.
До речі, сам бережцівський знахар відзначався добрим здоров’ям і прожив 101 рік. Його авторитет у родині був настільки великим, що багато його нащадків теж присвятили життя лікуванню людей, але вже здобувши відповідну освіту.
На жаль, від тих Бережців, де перебувала Леся Українка, нічого не залишилося. Старе село було зруйноване в 1940-му — травні 1941 року радянською владою. Його мешканців примусово переселили з берегів Бугу за прикордонну смугу.
У збірнику надруковано знімок родини Клима Самолюка, зроблений в 1956 році. І хоч Климу Самолюку на той час було вже 94 роки, виглядав він бадьоро. Ця світлина могла б загубитися, адже скоро після відвідин краєзнавцем Євгенії Гірей вона відійшла у засвіти.
Несподіваний вчинок коменданта поліції
Психологічно важко було сприймати факти, наведені в доповіді відомого краєзнавця Миколи Дзея про злодіяння гітлерівців та їхніх поплічників в окупованому в 1941—1944 роках Любомлі. Це місто на заході України до Другої світової війни переважно складалося з єврейського населення (в 1929 р. — 94%). Під час війни воно обезлюдніло. Майже 5000 євреїв Любомля було розстріляно.
Ось один із маловідомих фактів із цієї кривавої історії, наведений дослідником: «...Одного разу вранці, в кінці вересня 1942 року, в будинок, в якому серед десятків сімей знаходилася і сім’я Ідла Сандельбойма, постукав перехожий в глибоко насунутому капелюсі і плащі. Ще не світало, і лице його було неможливо роздивитися. Він привітався на ідіш і попросив вийти для розмови Ідла Сандельбойма, главу сімейства. Коли вони відійшли на декілька кроків від будинку, незнайомець зняв головний убір й освітив лице ліхтариком. Це був начальник місцевої поліції Йосип Приказюк, який сказав: «Сьогодні вночі гетто буде ліквідоване. Тікайте!» Після цих слів він знову насунув на очі капелюха, глянув на зніченого Ідла, розвернувся і повільно пішов до поліцая, що чекав його на вулиці»...
З Любомльського гетто в 1942 році втекло декілька сотень євреїв, але живими лишилися і пережили війну лише 51.
Отже, за тих часів були зрадники і колаборанти, їх автор дослідження теж називає, але були й світлої душі люди. Так, згадуваного вище єврея Ідла Сандельбойма два роки разом з сином Менделем, дочкою Раєю та сестрою переховував на своєму горищі в селі Куснище Онисим Сулік. Про історію цієї родини в 2006 році в журналі єврейських громад «Корни» була опублікована стаття Захара Гельмана і Лева Куперштейна з Ізраїлю «Люди на четвереньках», уривки з якої і наводить у своїй праці Микола Дзей.
Фашисти в роки Другої світової війни знищили євреїв Любомля, а радянська влада вже після війни, в 1947 році, знесла з лиця землі їхню синагогу, одну з найбільших в Україні.
...Оплесками присутні вітали виступ майора ЗСУ Костянтина Борбича. В 2014 році колишній сільський голова села Тоболи Костянтин Борбич добровольцем пішов захищати від ворога рідну землю. Попри все не перестав цікавитися історією рідного краю і села, де народився. Саме з його ініціативи, коли очолював сільську громаду, в Тоболах тричі на рік на сільському кладовищі, де поховані і воїни Першої світової, проводять толоку. Місця вічного спочинку людей тут завжди доглянуті.
* * *
Історико-краєзнавча конференція в Любомлі мала відбутися значно раніше. Але війна внесла свої корективи. Навіть під час пленарного засідання була оголошена повітряна тривога. Ворог за будь-яку ціну хоче, щоб українці забули, ким вони є і звідки бере початок їхнє коріння. Однак цього не буде. Краєзнавці Волині тримають свій фронт. Їхні праці доводять, що український народ має давню історію і європейську культуру. Нам є що обороняти і ми це будемо робити.
З озера Оріховець починається канал Оріхівської водоживильної системи. Після демаркації кордону ці водопереливні споруди опинилися на території білорусі.
Фото автора.
