До Дня Незалежності України Освітній центр Верховної Ради України презентував спеціальну збірку історій від юних українців у межах Всеукраїнської акції єдності «Разом до Перемоги».

Аби про маленьких лицарів нації дізналося якомога більше людей, «Голос України» разом з Освітнім центром Верховної Ради України започатковує на сторінках газети рубрику «Незламні діти».

У дописах збережено стиль і правопис оригіналу. А також представлено малюнки, створені в межах всеукраїнського флешмобу «Діти України за мир».

Максим Межерицький, 15 років. КЗ «Коломацький ліцей Коломацької селищної ради Богодухівського району Харківської області», селище Коломак.

«Війна ввірвалася в моє життя так несподівано і стрімко. Зруйнувала все, що нам здавалося непохитним. Хоча чого так несподівано? Про неї говорять ще з 2014 року. Але мені, малому, тоді ще не було втямки, що це таке. Тепер я старший — і розумію, про що говорять дорослі, коли промовляють страшне слово «війна».

Багато разів на уроках історії нам розповідали про Велику Вітчизняну війну, про звірства фашистів, про перемогу над поневолювачами. І це здавалося мені таким далеким і нереальним. І раптом світ перевернувся 24 лютого. Те, що здавалося далеким, стало страшною дійсністю. Війна. Коротке і жорстоке слово. Тепер і я бачу знайомих у військовій формі — і якесь дивне відчуття. Повага, зачудування, страх, занепокоєння. Усе відразу. На вулиці і вдома обговорюють ситуацію на фронті: втрати, полон, обмін, відступ, наступ. У лютому спостерігав, як жінки плакали, а в очах — розгубленість. Розумію, від чого так хвилювалася мама, коли спілкувалася з чоловіками у військовому строю.

Я бачив учителів, дітей що плели сітки, а матеріал приносили всі: і дорослі, і малі (та й сам допомагав плести). Я бачив, як односельці давали прихисток людям, що втікали від ворожих снарядів, рятувалися від смерті (та у нас в самих проживала така родина). Я бачив літаки, які проносилися над селищем, вертольоти... Увесь час хочеться помахати їм рукою. Вони ж бо наші, у нашому небі, над моїм селом.

Говорять, що першопричиною військового вторгнення на нашу територію було нехтування мовою та історією, байдуже ставлення до культури, до символів України.

Виявляється, що це дуже важливо! Що роблять російські окупанти, коли захоплюють наші села і міста? Виявляється, нищать книги, спалюють підручники історії та української мови, руйнують школи. Чому для них це так важливо? Відповідь проста: знищити в нас дух українськості. І чим більше вони хочуть його знищити, тим більше українці їм протистоять.

Я сам собі пообіцяв, що буду гарним українцем, буду вірним своєму народові, буду вчити мову. Кажуть, що мова допомагає розпізнати «свого-чужого». Таке смачне слово «паляниця» рятувало людям життя!

Чого мені найбільше хочеться, спитаєте ви. Скажу. Нехай війна закінчиться швидше. Нехай повернуться додому тати, брати, сини. Тільки живими. Нехай їх дочекаються вдома. Нехай близькі повернуться додому з далекого закордоння. Нехай всі плачуть, але від щастя, а не з іншої причини... Нехай швидше закінчиться війна... Гадаю що всі ці бажання є спільними для всіх українців. Щоб швидше вони збулися, я став невеличким волонтером — донатю кошти для ЗСУ, подарував планшет для 127 бригади, разом з однодумцями, організовую акції, ярмарки — збір коштів на ЗСУ та речі для переселенців, людей деокупованої території. Вечорами роблю з родиною оберіги для наших захисників. Також приймаю участь в проектах, різних конкурсах, що підтримують нашу країну.

Кожен з нас, будучи будь ким, повинен залучатися до гарної справи та вірити в Збройні Сили України!».