Наші співвітчизники дуже постраждали внаслідок повномасштабної війни, що ведеться на території країни, тож для досягнення поставленої мети держава має намір працювати над посиленням спроможності надавати своїм громадянам якісну фізичну і психологічну реабілітацію, забезпечити належну освіту, доступ до охорони здоров’я, створення умов для повернення з-за кордону, запевняють в уряді. «Безумовною складовою Українського плану у розділі «Людський капітал» є створення можливостей для всіх дітей, які залишились без батьківського піклування і сьогодні перебувають в інституціях, жити в родині, отримуючи тепло і увагу в сім’ї або сімейних формах виховання», — зазначено на офіційному сайті уряду. В такому контексті реформу деінституціалізації для Мінсоцполітики називають ключовою. Та чи все йде гладко на шляху реалізації цієї реформи?

Про те, що саме робиться в нашій країні в межах реалізації реформи деінституціалізації, ми поговорили із заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Павлом Сушком. Народний депутат багато працює зі своїми виборцями на Харківщині, займається розв’язанням проблем, які виникають на місцях, особливо акцентуючись на питаннях дітей, позбавлених батьківського піклування та опіки. Інформацію він отримує, так би мовити, із перших вуст. І готовий поділитися нею із нашими читачами.

— Давайте розпочнемо розмову із нагадування, а що ж власне таке реформа деінституціалізації? Для чого її запустили і які результати вона мала на меті?

— Деінституціалізація — це процес виведення дітей, які не мають батьків, з інтернатів шляхом влаштування їх у нові родини або в умови, наближені до сімейних. З 2017 року наша країна вкотре здійснює спробу реалізувати цю реформу, яка, безперечно, є дуже важливою та одночасно дуже складною.

Очевидно, що перед проведенням реформи потрібно було чітко розмежувати, які є причини потрапляння дітей до закладів, та відповідно до них планувати заходи з деінституціалізації. Схоже, в Мінсоцполітики, яке координує проведення цієї реформи, такого розуміння не було. Сили зосередили здебільшого на ліквідації спеціальних шкіл.

Так чиновники прагнули, без зайвих зусиль, виконати показники реформи, які самі визначили — скорочення чисельності закладів інтернатного типу. Але ж ми розуміємо, що ліквідація будь-якого закладу автоматично не гарантує дитині нову родину.

Тому на сьомому році реформи діти-сироти чи позбавлені батьківського піклування як жили, так і продовжують мешкати в інтернатах. Адже для того, щоб їх влаштувати в родини, потрібно працювати над створенням і розвитком сімейних форм — прийомних родин, дитячих будинків сімейного типу, популяризувати усиновлення. Набагато простіше закрити заклад спеціальної освіти для дітей з інвалідністю, попередньо назвавши його інтернатом, і відправити батьківських дітей до своїх же родин по громадах, позбавивши можливості здобувати освіту. Просто заради показників.

Безумовно, реформа системи догляду за дітьми є правильною, діти не мають жити в інтернатних закладах через відсутність у них батьків. А для цього насамперед потрібно створити і розвивати сімейні форми, влаштувати дітей, а потім порушувати питання ліквідації закладу, а не навпаки. Також не має бути такого, що батьки привезли дитину до школи на навчання та забули, таких дітей, які, по суті, є прихованими сиротами, теж потрібно виявляти.

— Реформа деінституціалізації торкнулася і спеціальних шкіл та дошкільних закладів, де навчаються діти із порушеннями зору чи слуху. Як вийшло, що такі заклади закриваються, а школярі з особливими потребами опиняються без допомоги з боку держави?

— Повернемося до того, що є різні причини, через які діти потрапляють в інтернатні установи. У нашій країні традиційно ще з радянських часів усі заклади, де діти певний час можуть жити, називають узагальнюючим словом «інтернат». Тому дуже часто інтернат у класичному розумінні, де живуть діти, що не мають батьків, плутають із пансіоном при закладах освіти. І ось тут відбувається маніпуляція, плутанина термінів, що і використовуються певними чиновниками. Однак пансіон — це не заклад для утримання дітей-сиріт, це місце, де проживають діти на період здобування ними освіти. Вони є у всьому світі. Пансіони є при багатьох ліцеях — військових, спортивних, є і при спеціальних школах та навчально-реабілітаційних центрах.

Спеціальні заклади освіти взагалі є унікальними в своєму роді, бо вони спеціально прилаштовані для дітей з різними особливими освітніми потребами — для незрячих, нечуючих, з інтелектуальними порушенням, складними порушеннями розвитку. Уявіть, що навіть є спеціальні заклади, де навчаються сліпоглухі діти. У спеціальних закладах діти отримують не тільки освітні, а й реабілітаційні, корекційно-розвиткові послуги. Їх привчають до самообслуговування, а батьків вчать, як правильно комунікувати з дитиною.

Наприклад, є батьки, у яких народилася незряча дитина, або так сталося, дитина втратила зір. Що їм робити, до кого йти по допомогу, щоб дати дитині освіту? У звичайних садочках та загальноосвітніх школах вихователі та вчителі просто не знають, як працювати з такою дитиною. В групах та класах велика кількість дітей, та взагалі середовище не є адаптованим для незрячої дитини. Але її треба соціалізувати. Вона повинна мати друзів та своє коло спілкування.

Тому в нашій країні, як і в багатьох інших, є спеціальні заклади, де починаючи з дошкільного віку дитину соціалізують, готують до школи.

Наприклад, нещодавно у нас на Харківщині я відвідав Зеленогайську спеціальну школу для дітей з інтелектуальними порушеннями, поспілкувався з педагогами дошкільного підрозділу цього закладу. Це фахівці з майже 30-річним досвідом роботи з дітьми з особливими освітніми потребами. Вони розповіли: щоб дитина з порушенням інтелекту здобула середню освіту, їй не лише потрібні спеціальні педагоги та відповідне середовище, а дуже велику роль відіграє спосіб викладення матеріалу. Будь-якого малюка треба готувати до школи, а для дітей, що мають порушення розвитку, це є вкрай необхідним. Саме для цього і працюють дошкільні підрозділи при спеціальних школах для дітей з ООП. Після них батьки можуть обирати форму навчання для своєї дитини — або це буде спеціальний заклад, або інклюзивне навчання у звичайній школі.

Реформа деінституціалізації взагалі не повинна була торкнутися закладів освіти для дітей з інвалідністю. Такі заклади із багаторічним досвідом, відповідними фахівцями та матеріально-технічною базою працюють у всьому світі.

— У своїх дописах у соцмережах протягом останніх кількох місяців ви активно боретеся за права дітей з особливими освітніми потребами на дошкільну освіту. Чому саме в Харкові гостро постало питання діяльності дошкільних груп спеціальних закладів освіти? У чому конфліктність ситуації ?

— Ситуація загострювалася вже давно, але перед новим роком заступниця голови ХОВА Віта Ковальська, зібравши директорів закладів освіти, «натиснула» на них, щоб ті змусили батьків написати заяви на переведення дітей із дошкільних груп спецшкіл до дошкільних закладів громад. Але ж усі розуміють, що нині в Харківській області через постійну небезпеку ракетних обстрілів жоден дитячий садок не функціонує, а всі школи працюють дистанційно. Дистанційно працюють і спеціальні школи, тому незрячі, нечуючі діти і мають змогу хоча б дистанційно здобувати дошкільну освіту. Змусити батьків написати заяву на відрахування з дошкільних підрозділів — це означає залишити дітей взагалі без освіти, а батьків цих дітей — без жодної підтримки фахівців. Батьки й спеціалісти, які навчають дітей у дошкільних групах, вважають такий тиск знущанням над дітьми в прифронтовій області в умовах другого року повномасштабної російської агресії.

Аргументуючи свої дії, Віта Ковальська спирається на дані замовленого нею аудиту. Начебто перевірка вказала на порушення порядку фінансування таких дошкільних груп.

Але чому мають страждати діти через те, що ОВА щось там нібито неправильно фінансувала? Діти мають навчатися! Утім, замість того, щоби розібратися з механізмом фінансування дошкільних підрозділів, обрано інший шлях — просто їх ліквідувати. І ці дії прикриваються сьогодні реформою деінституціалізації. Начебто йдеться про розвиток інклюзії у громадах, щоб у подальшому діти не навчалися та не жили у пансіонах спеціальних шкіл.

Складається враження, що представниця місцевої влади не до кінця розуміє, що таке спеціальна освіта і чому вона необхідна дітям з інвалідністю. Ігнорується той факт, що не всім може підійти інклюзивне навчання. Відправити дітей по громадах означає позбавити їх права на підготовку до навчання в школі та до подальшої соціалізації і самостійного життя.

Ось це і є яскравий приклад того, що за спробами ліквідації дошкільних груп при спеціальних закладах освіти стоїть не що інше, як необхідність демонструвати успіхи реформи деінституціалізації. До речі, Харківська область стала пілотною у впровадженні цієї реформи. Підкреслюю, що спеціальна школа — це не інтернат! Це освітній заклад. І не може бути нічого позитивного у позбавленні дітей можливості здобувати освіту у тій формі, яка найбільше задовольняє їхні потреби. Чиновники просто не мають право вирішувати долі дітей задля демонстрації показників.

У цій ситуації я хочу подякувати обласним депутатам, які об’єдналися та не допускають свавілля проти дітей.

Але заступниця ХОВА знову збирає громади. Цього разу, щоби з’ясувати, чому діти не хочуть навчатися у закладах громади! Втім, відповідь, здається, є очевидною для всіх — дітям потрібна спеціальна освіта! Як громада може створити дошкільний навчальний заклад — дитячий садок компенсуючого типу — для однієї дитини з порушенням зору, слуху чи з інтелектуальними порушеннями?

— Чи може бути, що питання діяльності дошкільних груп при спеціальних закладах освіти постало саме в Харківській області через визначення її пілотною в запровадженні програми «Кращий догляд для кожної дитини»?

— Програма «Кращий догляд для кожної дитини» є елементом реформи деінституціалізації, і Харківщина визначена пілотною в її запровадженні з 2023 року. Але в чому тут кращий догляд, коли найвразливішу категорію дітей позбавляють права на освіту і подальше самостійне повноцінне життя?

Насправді я не знаю, чим керувалася Віта Ковальська, коли погоджувалася брати участь у цій програмі. Харківська область є однією з найбільш постраждалих внаслідок повномасштабної російської агресії. На території регіону досі тривають активні бойові дії, область потерпає від щоденних обстрілів, є окуповані громади. Ми ж усі усвідомлюємо, що через близькість до кордону з агресором Харківщина буде в таких умовах доти, доки триватиме війна. Звісно, становище дітей області є дуже важким. Їх треба підтримати, а не гнатися за якимось примарними показниками та політичними бонусами. Для реалізації цієї реформи маємо для початку передбачити якусь альтернативу.

— Тож якою буде доля цих дошкільних підрозділів на Харківщині?

— Усі спеціальні заклади освіти Харківської області, яких нараховується 13, є обласними комунальними закладами. Їх засновником є облрада, яка їх і фінансує з обласного бюджету — це комунальні послуги, оплата праці технічного персоналу тощо. При цьому заробітна плата вчителям спеціальних шкіл виплачується, як і всім вчителям, за рахунок освітньої субвенції. У деяких спеціальних школах є дошкільні підрозділи, по суті, це так званий нульовий клас, де дітей готують до школи, знайомлять з методиками викладання. Їх неможна вважати дитячими садочками у звичному розумінні — з окремою юридичною адресою, персоналом тощо. Вони не мають якогось окремого статуту, а їх керівником є директор школи. Отже якщо в цілому спеціальну школу фінансує область, то її підрозділ, звісно, також має фінансуватися з обласного бюджету.

А дошкільну як освіту певного рівня фінансує громада. Чому так? Тому що за новим законом у нас неможливо мати в кожному населеному пункті середню школу, тому є укрупнені гімназія або ліцей. Туди забезпечується підвіз. Але дошкільнят не можна возити кудись. Тому дошкільна освіта має бути в кожному населеному пункті, і громада повинна фінансувати це.

А ось спеціальна освіта — це не окремий дитсадок. Це як підготовча група. Що більше дитина пройде дошкільної освіти, то краще вона підготується, краще соціалізується.

Чому те, що напрацьовувалося десятиліттями в сфері спецосвіти, нині хочуть ліквідувати? Чому відбувається грубе порушення права на освіту, гарантованого Конституцією?

Цього не розуміють ні педагоги, ні батьки, ні ми.

Я й надалі послідовно обстоюватиму гарантоване Конституцією України право на освіту. Діти з особливими освітніми потребами не мають бути заручниками експериментів окремих чиновників. Вони повинні мати безумовний доступ до освітніх послуг, і ніхто, окрім малечі та її батьків, не може диктувати, де та як їм навчатися. Це не те питання, на якому можна зекономити.