Микола снував подвір’ям як заведений: з хліва — у повітку, з повітки — в погріб. Поспішав до смеркання нагодувати свиней, попорати корову і птаство, щоб догодити Марії.
Він побоювався дружини з першого дня їх шлюбного життя. Досі не міг збагнути, як сталося, що років на шість старша від нього понура Марія, котру всі парубки обминали десятою дорогою, стала його дружиною. Сором навіть самому зізнатися, що звабився на її багате придане. А тепер безрадісно спостерігав, як з року в рік жінка все більше ставала схожою на стару бабу, хоч їй було ледь за п’ятдесят.
Не дав їм Бог діточок, і це ще більше віддаляло від жінки Миколу. Він заздрив чоловікам, які у день зарплати купували синам і донькам гостинці. Про своє горе ніколи нікому не розказував, носив його у душі.
Якось, коли хлопці з бригади роз’їхалися по домівках, вирішив заночувати у майстерні. Уже почав укладатися на купі дощок, та зупинила його нормувальниця Любка.
— Чого це ви, дядьку Миколо, додому не йдете? — запитала співчутливо.
Він лиш махнув рукою і відвернувся. Та через мить, несподівано для себе, повернувся до неї обличчям і виклав усе начистоту. І про нелюбу дружину, і про бездітність, і про заздрощі. Любка слухала та все сумно хитала своєю гарною головою. Микола враз побачив у ній таку жінку, про яку марив безсонними ночами. І відтоді втратив спокій.
Любка була молодшою від Миколи на цілих шістнадцять років. Удвох із дванадцятилітнім сином Андрійком вони мешкали на краю села у старенькій материній хатині. Змолоду окрилена мріями дівчина майнула до міста, а через кілька років повернулась додому з дитиною і без крил. Ніхто її про минуле не розпитував, а вона не розказувала. Так і жила скраю. Молода і вродлива, вона ловила час від часу на собі погляди чужих чоловіків. Але...
Микола вперше завітав до неї із сільськими будівельниками, коли почув, що якийсь пияк, не вписавшись у поворот своїм легковиком, розтрощив огорожу біля її хати. Любка щиро дякувала хлопцям за ремонт, а Миколина Марія так і не дізналася, що він був у нормувальниці.
Відтоді чоловіка немов підмінили. Він ішов на роботу як на свято: старанно поголений, у чистій випрасуваній сорочці і штанях. Коли стрічав Любку, не міг приховати хвилювання. Тільки й думав про те, як після Різдва попроситься до неї на гостини. Помітив: жінка також дивиться на нього небайдужим поглядом, спалахує рум’янцем, приязно всміхається синіми очима.
...Того вечора добряче кріпнув мороз, і Микола, збираючись на околицю села, взув валянки. Присмерком через городи добрався він до Любки. Тільки переступив поріг — в обличчя війнуло теплом і затишком. Здавалося, що тієї ночі вони обоє чекали усе своє життя...
Удосвіта він схопився з ліжка, як ніколи, щасливий. Швидко одягнувся, ніжно поглянув на сплячу Любку і прочинив двері на веранду. Хотів уже взути валянки, та... не зміг зрушити їх з місця. В обох валянках по самий верх застиг міцний лід. Тепер він зрозумів, чому Любчин хлопчисько так недовірливо поглядав на нього, й згадав, що Андрійко не підпускав до матері нікого з сільських гульвіс. Але ж Микола — не такий. Він до його матері прийшов із чистим серцем...
— От дідько, що ж робити? — отетерів Микола. — Якби літо, гайнув би босоніж навпростець, а так...
Любка вже прокинулася і стояла у дверях, накинувши на плечі стареньке пальто. Вона так дзвінко сміялася, що, здавалося, її сміх розсипався срібними бризками по шибках веранди і відлунював по всьому селу. Поруч із нею стояв, хитро всміхаючись, Андрійко... Так і лишився Микола у новій родині.
Черкаська область.
Мал. Миколи КАПУСТИ.
