Це сталося одразу по Другій світовій війні. Багатодітна родина Василя Маринця з гірського краю не конче бідувала, адже господар працював у Майданському лісництві і мав за працю сякі-такі заробітки, та ще й іноді по дешевизні будівельну деревину робітникам виписували. Селянин навчився столярувати і тим покращував добробут. Але все одно не щодня в господі був хліб і до хліба, як і у всіх тоді.
Дружина Василя Гелена відбувала трудодні в колгоспі, а вечорами варила їсти, вічно щось придумуючи з нехитрого харчу: з чорного житнього борошна випікала глевкі й квасні буханці, заминала вівсяну затірку, перешивала старі полотняні одежини своїм чотирьом діточкам — так і давала раду.
Троє їхніх синів і менша донечка зростали роботящими, допомагали батькам на полі, в стайні порали худобу, заготовляли сіно. Вони підростали і потребували щоразу більше харчів. Цінували кожну крихту хліба, але від їхньої тяжкої праці та неабияких старань їжі не прибувало. Голод тамували круп’яними кашами.
Якось у неділю, коли вся родина була у зборі, до них у село приїхала материна сестра Марія, яка більше десятка років тому в пошуках кращого життя подалася на заробітки до Польщі і там, знайшовши свою долю і народивши доньку, проживала. Це була чудесна несподіванка для усієї родини, але найбільше для Ромка, Николи і Ореста. Вони ні на мить не відходили від столу, де тітка акуратно складала різні кольорові «пуделочка», пачечки, пахучі паковані барвисті згорточки, а на чільному місці в центрі поклала величезну білу хлібину. Хлопці аж ахнули, ковтаючи набіглу слинку, але не посміли одразу попросити м’якеньку розкіш.
Хлопцям здавалося, що час зупинився, бо щораз частіше забігали на кухню, та намарне. Нарешті батько гукнув нетерплячих діточок до святкового столу. Щедре частування розпочалося. Мати до борщу зі шкварками відкраяла кожному великий шмат біленького хліба, намастила жовтеньким маслом. На тарелі парувала пшенична затірка, приправлена підливою зі справжнім м’ясом. А на кухні кипіла справжня запашна кава. Дітям до солоденького напою видали навіть по цукерці. Словом, все було по-панськи.
Дуже швидко обід скінчився. Хлопцям, як і завше, цієї потрави виявилося замало. Поки матуся вийшла в садок погуляти, а батько пішов поратися по господарству, бешкетники потихеньку зайшли до кухні, нарізали рештки хлібини та дочиста вимастили масло. З’ївши окрайці, чкурнули подалі від дому.
Не стало парубкам совісті показатися ввечері на очі матері і тітці, а головне — батькові. Соромилися свого вчинку і не знали, як їм діяти. Мала сестра Маруся побачила неборак і розповіла, що тато наказав не впускати їх до хати на ночівлю, щоб набрались розуму...
Ночували покарані без вечері на горищі стодоли, згорнувшись калачем у сіні. А матуся посеред ночі тихенько вилізла на горище, поставила збанок теплого молока та вкрила худеньких синів теплою рядниною. Перехрестивши дітей, повернулася до хати.
Голод другого дня змусив хлопчаків перепросити родичів. Наминали чорний глевкий материн хлібчик, наче найсолодшу здобу. Батько, скрушно похитавши головою, надавав їм додаткової роботи, ще раз присоромивши для годиться. Той випадок усі троє назавжди запам’ятали та ще й досі переповідають своїм дітям і онукам. Ціну м’якенькому окрайцеві з маслом сьогодні не виміряти, на жаль!
Мал. Миколи КАПУСТИ.
