На жаль, у цьому жорстокому світі можна стати сиротою і при живих батьках. А можна й позбутися сирітства. Це судилося спізнати трьом дітям з однієї родини: Дмитру, Миколі та Насті. Спочатку вони потрапили у рівненський притулок — тата й матір через безпробудну пиятику було позбавлено батьківських прав. Опісля їх всиновили (на додачу до трьох власних дітей!) Тимофій та Наталія Мулики з села Баранне Радивилівського району, що на Рівненщині.
Починали з нуля
14 років тому сім’я Муликів переїхала з Рівного у село Баранне, тут звили своє гніздечко. 39-річний глава родини Тимофій Мулик розповідає:
— Починали з нуля. Тепер маємо і житловий будинок, й впорядковану територію, і дитячі майданчики... Усе це, звичайно, з’явилося не за помахом чарівної палички. Довелося докласти чимало зусиль. Та найцінніше, що ми тут маємо, — це, звичайно, наші діти. Найстаршому Леоніду 21 рік. Вчиться в Рівному на агрохіміка. На три роки молодший Володимир нині опановує водійську спеціальність та меблеву справу. Яна навчається в 6 класі Крупецької школи (це по сусідству з нашим селом). Тож донедавна наша сім’я складалася з п’ятьох чоловік. Як кажуть, жили-поживали, навчали дітей людяності, патріотизму, християнських ідеалів. Усиновити ще одну дитину запропонувала наша Яночка. Ще за часів Ющенка в Україні запровадили програму щодо організації сімейного виховання сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Я теж прихильник такої форми виховання, неодноразово говорив про це на різних заходах у районі. Але якось зловив себе на думці: як же я можу агітувати за всиновлення і розширення закладів сімейного типу, якщо сам не показую приклад? По суті, це й стало відправною точкою для нашого з Наталею рішення.
Ми зважили свої можливості та бажання — і почали процес всиновлення. Але, як на диво, при цьому постали перед новим, несподіваним вибором. Річ у тім, що в нашого обранця були ще кровний братик і сестричка. Всі вони перебували в одному притулку. Скажу чесно: багато хто радив нам відмовитися від наміру: мовляв, наражаємося на неймовірні труднощі. А тут ще й доля додала випробувань: дружина потрапила в лікарню, я на верстаті відрізав фалангу пальця. Лікар її пришив, але й сам не вірив, що приживеться. Слава Богу, прижилася... А вже в самому Рівному, коли ми забирали дітей, нас за порушення правил зупинила ДАІ, оштрафувала. Словом, на нас посипалися випробування.
Дім — як колиска
— Що б там не казали, як би не захищали інтернати, вони не замінять сім’ї, — розмірковує Тимофій Мулик, — бо саме в сім’ї діти отримують найголовніше — батьківське тепло. Коли вперше в притулку до нас на знайомство вивели Дмитрика, він був пригніченим, на тілі — алергія. Стоїть у сорочечці, на декілька розмірів більшій, слова вимовити не може. Поглянули — серце і зраділо, і водночас стиснулося від жалю... Тепер же в Дмитрикові, як то кажуть, душі не чуємо. Прудкий, кмітливий, заповзятий, увесь час намагається допомогти нам. Так само і Микола з Настею. Загалом усі шестеро — найбільша наша розрада. Одні виявляють себе у праці, інші — в спорті, музиці. Всі добре навчаються, бо виховуються в любові до ближнього. Хотілося б, звичайно, дати їм більше. Приміром, розвинути музичні таланти. Але поїхали якось у райцентр, а там, з’ясовується, не мають широкої можливості навчати діток музики. По-друге, добратися з нашого села до райцентру — проблема, бо не курсує жодна маршрутка. Втім, якось знаходимо вихід. Зокрема й у музичному навчанні. Я граю на гітарі і дітей учу. Створили сімейний ансамбль. Нещодавно виступали на фестивалі «Родинне коло» в Радивилові — нам аплодували.
В аурі добра
Доброта, милосердя і співчуття до чужого болю — дієві чесноти родини Муликів. Наприклад, понад десять років тому поблизу своєї оселі Мулики облаштували обійстя для літніх таборів, куди приїжджають глухонімі діти з різних куточків України. Тут спеціалісти-педагоги дають їм ази науки та виховання, а родина Муликів створює домашній затишок. Як зазначає Тимофій Мулик, затрати на облаштунок та діяльність табору сповна окуповуються тим добром, яке спізнають діти.
— Ауру добра, поваги та любові намагаємося створити і безпосередньо в нашій сім’ї, — каже Наталія Мулик. — Усі діти для нас рідні. Разом ділимо хліб і до хліба. Щодня наварюю до десяти літрів борщу чи супу. Це саме денна норма. А ще воднораз сім’я з’їдає два кілограми пельменів. Також діти споживають гречку, котлети, печиво. Словом, нестачі в харчах немає. Приїхав якось відвідати наших прийомних діток їхній дідусь з Полісся. Побув трохи і каже, що його кровинки потрапили в добру казку, а його донька із зятем і досі, мовляв, на горілці помішані, тому голодні та холодні.
Рівненська область.
На знімках: подружжя Муликів з молодшими дітьми; будинок Муликів.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
