Сьогодні — День науки

Напевно, не всі знають, що в Рівному є вулиця, що носить згідно з рішенням Рівненської міської ради ім’я Бориса Степанишина. Цікавим є той факт, що цей чоловік щорічно у Рівненській державній обласній бібліотеці мав читацький формуляр під №1. А ще йому було присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки. Так хто ж ця Людина?

А йдеться про педагога, літературознавця, громадського діяча, кандидата педагогічних наук (1975), професора Бориса Ільковича Степанишина (на знімку) — талановитого методиста з викладання української літератури в школі, рівного якому немає в усій Україні.

Добру частину свого земного життя він присвятив Рівненщині. Тут народилися його основні геніальні праці (50 книг та монографій), тут він пережив і найважчий період у своєму житті — звільнення у 1982 році з інституту за так званий «буржуазний націоналізм» і позбавлення всіх вчених ступенів та дипломів, права влаштуватися на будь-яку роботу. Михайло Горний у розділі книги «Українці Холмщини і Підляшшя. Видатні особи ХХ століття», присвяченому Борисові Степанишину, зазначає: «Дисиденти у ті часи були цілком беззахисними і політично безправними, їм «не довіряли» навіть посад кочегарів».

Тут, у Рівному, відбувся його ще більший науковий злет. Указом Президента України від 20 грудня 1995 року за підручник «Українська література» для учнів 9 класу Борису Степанишину присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки. Адже розроблена і запропонована ним методика — це принципово новий погляд на викладання української літератури в школі, який спирається на власний вчительський досвід автора, тобто на індивідуальність у власному виборі себе і, перш за все, звернений до національного складника «я» школяра. Згадує доцент кафедри української літератури Рівненського державного гуманітарного університету Дмитро Кравець:

— У село Остки Рокитнівського району, де працював директором школи, я запрошував Бориса Ільковича. В Остках він жив цілий тиждень, відвідував уроки, потім на педраді виступав як провідний методист України. На основі цього була надрукована стаття в часописі «Українська мова та література в школі». Це було в 1978 році. І згодом, вже у 1988 році, саме під впливом Бориса Ільковича в Радивилівській школі № 2 перед початком уроку української літератури учні 5 класу вставали і читали молитву «Отче наш», я — їх вчитель — теж.

Урок літератури, на думку Бориса Степанишина, — це передусім відмова від шаблонів і стереотипів, це, за певних умов, пречудовий, найцікавіший клуб «хвилюючих зустрічей із всемогутніми представниками художнього слова».

Ніла Волошина, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України назвала Бориса Степанишина «велетом у методиці викладання української літератури».

Силове поле наукового авторитету професора Бориса Степанишина поширене не лише в Україні, а й за її межами. Так, починаючи з 1958 року, він виступав на сторінках періодичних видань, у багатьох газетах і зарубіжних часописах — польських, болгарських, російських, словацьких, канадських, всього вийшло 500 статей. — Рівень знань дозволяв йому бути актуальним за кордоном, — вважає Дмитро Кравець. — Такого підручника, як написав Степанишин з методики викладання української літератури, ніхто не зробив. Були спроби критикувати, особливо науковців, які працювали над методикою викладання зарубіжної літератури, і які, в кінцевому результаті, коли писали свої книжки, поверталися на стезю і брали за основу те, що написав Борис Ількович.

Любов Полюхович, викладач кафедри літератури Рівненського державного гуманітарного університету, належить до тих людей, які підтримали Бориса Степанишина тоді, коли він був гонимий: «Впевнена у тому, що всі, кому судилося доторкнутися до живої легенди, завжди перебуватимуть під знаком Бориса Степанишина». У книзі «Борис Степанишин. Спогади, матеріали, бібліографічний покажчик» (редактор-упорядник Дмитро Кравець) вона зазначає:

— І в час тоталітарного режиму, коли методика викладання літератури розвивалася на єдиній методологічній засаді — «марксизмі-ленінізмі», відкриваючи новий статус української літератури як державної, вчений зауважує чимало нових проблем і дає на них відповідь: «Яким бути підручнику з літератури?», «Формування сучасного кваліфікованого читача», «Що варто прийняти з діаспори», «Аналіз художнього твору як методична проблема». Борис Степанишин практично першим створив українську методичну есеїстику — кредо Словесника, або Монолог художньої літератури.

— У чому ж секрет феномену Бориса Степанишина? — цікавлюся у Дмитра Кравця.

— Передусім у Бориса Ільковича були великі можливості щодо читання тих книжок, які не існували в Радянській Україні. Все-таки, він був з Холмщини, потім переїзд на Волинь, що дало змогу почерпнути те, що ще було недоступним у нас в той час. Я вважаю, що це мало великий вплив на його життєві погляди, в тому числі й його суспільно-політичну діяльність... Титанічна праця — ось ще одна риса. Постійно брав у бібліотеці пресу, часописи і занотовував, виписував. Своїми поглядами випереджав час. Його життєвим кредо були слова Івана Франка: «Дай працювать, працювать, працювать, в праці сконать!». А ще шляхетність, висока інтелігентність, галантність та інтелект. Його учні вважають, що Вчитель пришвидшував процес оновлення української нації. За цю священну ідею був принижений, зганьблений, але залишався кришталево чистим, нескореним борцем за правду.

Рівне.

Фото з архіву.