Безсонна доба

Початок зміни. Бригада лікарів номер три, до якої як стажера «прикріпили» і кореспондента «Голосу України», не встигла навіть чашечку кави випити, а диспетчер передає адресу на виїзд. Схопивши важку валізку з ліками, біжу до мікроавтобуса з червоним хрестом.

Прибуваємо до ізолятора тимчасового тримання, де на нас уже чекає здивована охорона: щойно привезли затриманого за крадіжку бомжа на санобробку, а в нього напад епілепсії почався. «Аромат» від пацієнта відповідний: бридливі перехожі й на десять метрів не наблизилися б. Проте лікар нашої бригади Олена Устименко перевіряє пульс, язик, вдивляється в зіниці й професійно діагностує: симуляція. Та оскільки людина справді не їла з ранку, медики рекомендують напоїти її чимсь солодким. І «швидка» знову в дорозі.

Тільки в машині фельдшер Наталія Клочко викидає в мішечок гумові рукавички. «Робота така, що на день і по десять пар рукавичок часом брудниш. Добре хоч тепер їх вистачає й дефіциту медикаментів немає», — зітхає вона.

Машина знову повертає «на базу», однак доїхати туди не вдається: після коротких переговорів по рації прямуємо на Миколаївське шосе. Там виявлено людину, що не подає ознак життя. «Швидку» відчутно трясе на вибоях і ямах, між якими водій Віктор Горчаков лавірує як гонщик «Формули-1». «Мигалку» і сирену не вмикає, каже, з ними тільки гірше.

— Їздити з «мигалкою» у Херсоні собі дорожче — половина машин тебе не пропускає. Тож «мигаємо» в крайніх випадках: якщо викликали на ДТП із жертвами або десь помирає пацієнт. Та й яка лампочка виручить у передмісті селищ на кшталт Сонячного, Садового або Богданівки? Туди 30—40 хвилин добиратися, і збільшити швидкість не можна: на під’їзді три кілометри траси — яма на ямі, — ділиться досвідом Віктор Іванович. — Нині всі хочуть, щоб «швидка допомога» прибувала на виклик через десять хвилин, але ніхто не хоче в цьому допомогти. Машини в нас старі, так їх ще й не вистачає. За адресою добратися, особливо в сутінках і на околицях — проблема. Вуличного освітлення немає, номерів на будинках немає, і зустрічати бригаду мало хто виходить. Зупинився біля під’їзду багатоповерхівки, а двері зачинені. Стоїш ті-таки десять—п’ятнадцять хвилин і чекаєш, поки хоч хтось вийде або як особливу послугу тобі ключ із вікна жбурнуть. Потім ще нас і звинуватять: чого, мовляв, так довго їхали? Ліфт у багатоповерхівках або не працює, або для нього потрібна картка, яких у нас немає. Кажуть, у Києві універсальні майстер-карти для ліфтових карткоприймачів працівникам «швидкої допомоги» видали, але до Херсона такі нововведення «не докотилися». Одне слово, норматив у регіони зі столиці «спустили», а як ти його виконуватимеш, нікого не стосується.

Співробітники херсонської станції «Швидкої допомоги» кажуть: ставлення влади до їхньої роботи змінюється на краще. Принаймні хоча й невелику, але зарплату люди в білих халатах отримують вчасно. А торік уперше за часи незалежності з держбюджету виділили 2,4 мільйона гривень на медикаменти й обладнання, завдяки чому закупили необхідні ліки, нові тонометри й глюкометри для виміру рівня цукру в крові пацієнта.

Приїжджаємо на Миколаївське шосе. Підходимо до розпростертого на асфальті чоловіка й відчуваємо міцний вихлоп спиртного... Ясно: пацієнт, швидше, живий, ніж мертвий. Фельдшер пригощає жертву зеленого змія єдино можливими у таких випадках ліками — добрим понюхом нашатирю.

П’яний приходить до тями, але пересуватися сам не в змозі. Викликаємо міліцію і ще десяток хвилин чекаємо патрульну службу. Вартові порядку вміло закидають випиваку в салон «швидкої допомоги», і карета доправляє його до міської клінічної лікарні Комсомольського району, де в приймальному покої для таких пацієнтів цілий бокс відвели: адже витверезника немає, а на вулиці людину не кинеш.

По-хорошому, після такої пригоди (за зміну машина підібрала й відвезла на госпіталізацію двох громадян у стані алкогольної коми) треба б помити салон. Однак замість мийки вирушаємо до поліклініки Суворовського району Херсона — виклик до «інфарктниці». Піднявшись на шостий поверх, виявляємо, що «помираюча» цілком бадьоро сидить на стільці, а двоє лікарів здивовано розглядають її кардіограми. Жінка справді скаржиться, що в неї «із серцем погано», але біль і слабкість дошкуляють її вже півроку, тож ні про який інфаркт навіть не йдеться. Для чистої підстраховки пацієнтку везуть уже до лікарні імені Лучанського на іншому кінці міста, де вона отримує підтвердження: інфаркту немає. Весь цей час машина з червоним хрестом без руху стоїть біля приймального покою, а в радіоефір сиплються схожі повідомлення про виклики: «голова болить», «тиск зріс», «температура підскочила».

Нарешті лікар і фельдшер виходять, і дорогою цікавлюся в лікаря Олени Устименко: сьогодні просто день не задався чи в інший час «швидку» теж ганяють через дурниці? Олена Валентинівна відповідає з гіркотою:

— День на день не випадає, але «дріб’язкових» викликів завжди дуже багато. Десятого березня обслужили 26 пацієнтів, із них тільки трьом була потрібна саме «швидка допомога».

Під час короткого відпочинку на базі бригаду заходить провідати виконуючий обов’язки головного лікаря міської станції «Швидкої допомоги» Станіслав Синченко, і я ставлю йому те саме запитання.

— Відповідно до постанови Кабміну від 21 листопада 2012 року, «швидка» повинна виїжджати на аварії з потерпілими, передчасні пологи, укуси тварин і змій, гострі інфекційні захворювання й психічні розлади, раптові серцеві болі. Усе решта належить до категорії невідкладної допомоги, і такі звернення нашому диспетчерові, теоретично, потрібно переправляти в центри первинної допомоги при лікарнях і поліклініках, які повинні обслуговувати їх упродовж години. Однак практично такі центри ще нормально не працюють — «невідкладні» виклики обслуговують дільничні лікарі, в яких повно заявок. Щоб подовгу не чекати візиту, пацієнти будь-що наполягають на приїзді «швидкої допомоги», і відмовити їм ми не можемо. До того ж усі знають про 10-хвилинний норматив доїзду, а от відрізняти «швидку допомогу» від «невідкладної» не хочуть, — журиться Станіслав Миколайович.

Херсон.