Успішний

Про те, що Сашко — найуспішніший з моїх знайомих однолітків, я дізнався лише після здобуття Україною незалежності. За совдепії, коли юнаки мріяли стати космонавтами або фізиками-ядерниками, він здивував товариство, закінчивши торговельний інститут. Він соромився недовго, розповідав про те, як непритомніли завідувачі товарних складів, коли бачили в руках грізного інспектора клятого пломбіратора. А в його кабінеті в Мінторгівлі сиділо аж шестеро канцелярських пацюків. Проте перший сів за кермо власного авто ані доцент, ані хірург із гарнізонного шпиталю (найуспішніші тоді з нашої юнацької ватаги), а саме присипаний кабінетною пилюкою Сашко. Кажуть, серед колег з отого кабінету-клоповника його авто було найзадрипаніше.

Згодом його успіхи стали просто разючими: після «прихватизації», коли ми з друзяками глумилися над своїми бісочубайськими ваучерами, Сашко одержав пакет акцій якогось суперліквідного підприємства, про яке він раніше навіть нічого й не чув. Ураз дивіденди підняли його до клану небожителів і він помчав на своєму півмільйонному джипові до свого новенького заміського палацу.

Якось я сперечався на парковці супермаркету із напівкримінальним паркувальником, коли раптом переді мною притулився Сашків джип. На задньому склі його грізним попередженням виднівся знак «Інвалід». Ми погомоніли, і я з подивом дізнався, що Сашко, як і багато чиновників, хоча й ніколи не бував у зоні, мав усі з можливих пільгові чорнобильські ксиви.

Учора ми випадково зустрілися знову, і я за старою звичкою підколов товариша, мовляв, що за неподобство — адже на твоєму авто ще немає знаку «Ветеран АТО». Сашко для годиться реготнув, але зиркнув на мене хижо. Раптом він усміхнувся і пильно подивився мені просто в очі. І в погляді тому засвітився тьмяний вогник...