Цар Іван Грозний, завоювавши Казань -- басурманську столицю басурманського царства (ханства), наслідуючи басурманів-французів -- їхній собор Паризької Богоматері -- Нотр-Дам де Парі -- побудував собор Казанської Богоматері -- Нотр-Дам де Казань.
Зрозуміло, собору Казанському далеко до собору Паризького, і не лише через таку між ними відстань, однак Бог тому й є весь такий досконалий, бо Йому далекі жадібність, дріб'язковість і марнославство -- ці три основні якості, або риси натури (характеру), більшості людей.
Як ми вважаємо, маючи Божеські думки, Бог анітрошки не намагається мати вигляд святого, як зображують його служителі, що так себе називають, і як такі само царські слуги зображують народу царя разом із його, якщо не святістю, то непогрішністю, тому що Богові слухати наші похвали -- те саме, що Сонцю -- вихваляння його світла й тепла, що є невід'ємною частиною його сутності.
Собор Богоматері в Казані було споруджено не тому, що будувати там було нібито нічого, а з огляду на майбутні дива й насамперед отримання від них доходів. Тому що, як міркували й уповали казанські клірики, якщо в інших місцях є дива й доходи від них, чом би не зробити так, щоб усе це було й у нас також?!
І от, як нібито слова ці, і те само думки, було почуто там, нагорі у Всевишнього. Тільки-но спорудили собор і освятили його (вдруге, оскільки вперше -- коли освячували місце під закладку собору), одразу сталося диво! Поки що перше.
Звичайно, поява дива нікого не здивувала (його з'явлення, а не саме диво), тому що всі його чекали: адже не може бути такого дива, щоб диво не відбулося?! Тобто, щоб такий Собор не спричинив хоч якесь диво, навіть найменше! От як гора -- мишу.
Як і очікувалося, диво відбулося, і саме тоді, коли воно повинно було статися -- на Різдво, з раннього ранку. Парафіяни, котрі зібрався біля собору, побачили на хресті купола у променях сонця, що сходило, незвичайну істоту -- всю білу, в пір'ї і з крильми. Вона дивилася зверху вниз, трохи нахиливши вліво голову, ніби це була душа Олександра Македонського, котрий мав усе життя таку звичку!
Зрозуміло, це був Ангел! Довгоочікуваний вісник дива, що ніяк не могло не з'явитися, оскільки земля казанська, колишня басурманська, стала християнською,
І справді, як вважав народ, більше якого було тут тільки снігу, це був Ангел! Тому що ніхто інший не міг перебувати на соборному хресті в день Різдва! І хоча в уявленні диважадаючих богобоязливих благовіруючих Ангел мав би бути розміром із трирічну дитину, не менше, а цей був чомусь набагато менший -- завбільшки з голуба (добре вгодованого), пояснення такій невідповідності все-таки знайшлося: Ангел настільки малий тому здається, що це душа його, а не плоть -- з обережності, що не зайва і для істот божественних, Бог послав лише душу свого тут представника, а сам Ангел, разом зі своїм тілом, прибуде сюди потім, трохи пізніше, коли переконається, що не загрожує йому тут ніяка нечиста сила. Щоправда, було й інше пояснення: на такій висоті може здатися й голуб мухою!
Щойно чутка про чудесне явлення стала надбанням настоятеля собору, зібрався весь клір, щоб відслужити літургію, вдячний молебень, за богоявлене диво. Одночасно оголосили збір пожертвувань на зміцнення віри: чудесне явище було витлумачено як знамення, дароване згори на провіщення майбутнього благополучного завершення війни з Баторієм, що всім обридла поборами й тяготами, і про закінчення якої десятирічним миром у Москві вже знали, а тут, на краю Всесвіту, тодішнього світу російського, вважалася вона такою, що все ще тривала.
Оскільки Божу прихильність можна набути (зрозуміло, від церкви) лише пожертвуваннями, до того ж не вбогими і скаредними, а багатими й огульними, почалося служіння молебнів і примноження пам'яток про чудесну подію -- явлення Ангела Казанської Божої Матері (пам'ятки не продавали, тому що продаж їх -- справа небогоугодна, а дарували за пожертвування (!), який тому й з'явився, щоб благозвістити всю цю діяльність богоугодною й у такий спосіб виявити чергову можливість уважати наслідок причиною самої причини. Що може збентежити лише Диявола.
Через те, що відбувалося все це в день Різдва, само собою зрозуміло, що купол собору і хрест на ньому було вкрито заледенілим снігом, а білосніжний Ангел був звичайнісінькою засніженою і вкритою памороззю вороною, до того ж замерзлої до кісток, про що та чому -- далі.
Тому що летіла ворона повз напередодні ввечері й побачила -- собор стоїть, навколо й усередині -- народу скупчення, від якого і з якого дух іде теплий і пара клубами валить, а отже, піднімається над їхніми головами повітря тепле, що простирається надлишком своїм до самого купола й далі, де проникає крізь щілину між куполом і хрестом, обтікає його основу й піднімається далі, до неба, де, як продовжувала міркувати мудра ворона, неодмінно зігріє того, хто сяде на поперечині хреста. От і сіла вона й просиділа весь вечір і цілу ніч і, звісно, вкрилася спочатку вологою, а потім інеєм і льодом! А оскільки вночі ще й сніг випав, то вкрилася вона ще й снігом. У такому вигляді й стала ворона перед очима тих, хто знизу дивився на неї, котра дивилася на всіх з висока зверху.
І тому біла як сніг істота, на яку народ дивився з розчуленням і смиренністю, могла здаватися й бути тільки Ангелом! Оскільки білих ворон не буває, як і чорних Ангелів.
Обмерзла,вкрита памороззю й засніжена ворона продовжувала сидіти на хресті. Тобто, триматися обома лапами за його поперечину, тому що, злети вона з нього, полетіла б тільки вниз, до того ж каменем, подібно будь-якому шматку льоду, -- з даху! Тому вона продовжувала сидіти, дивлячись на сонце, що піднімалося, і сподіваючись розмерзтися хоча б до полудня.
А в цей час, коли народ дивувався диву і вшановував молебну віддяку за благовіст Казанської Богоматері, йшов мимо якийсь мирянин Сивосивухін, ходити якому до шинка й назад доводилося тепер повз собор, і теж подивився туди ж, куди дивився й показував білясоборний народ, що навколо собору зібрався, -- на двох Ангелів (на двох, тому що повертався він із всеношної від шинкарки й був ще з вечора в неабиякому хмелю). Як здалося йому, Ангели явно займалися блудом!
Оскільки блудодійство відправлялося на святому місці, Сивосивухін, хоча й був безбожником, не міг не обуритися, бачачи таки святотатську нахабність, і тому, будучи мужиком здоровенним (інакше не користувався б такою прихильністю й усім товаром шинкарки!), одразу вирвав із соборної огорожі стовп підходящий і запустив ним по бл...діючих Ангелах, цілячись між ними, щоб захопити обох одразу: одним кінцем його -- по голові одного, другим -- другого.
Про Сивосивухіна недарма точилися чутки, що він -- мужик не промах, тому, якщо й промахнувся по одному Ангелу, в другого поцілив напевно: слідом за стовпом, що впав на землю, упав Ангел! А за ним посипалося все його вороняче пір'я, яке з жодним іншими сплутати не можна, тим паче, коли лежить воно на снігу!
Зрозуміло, від такого удару, витримати який міг тільки соборний хрест (завдяки своїй святості), і від якого повилітало з ворони все пір'я, не міг не злетіти з її й весь лід, зі снігом та інеєм! Тому, побачивши ворону замість Ангела, всі зрозуміли, що на соборному хресті сиділа ворона, і жоден Ангел на ньому не сидів!
Розправившись з одним Ангелом, Сивосивухін подивився на хрест -- чи не залишився там другий, але він, очевидно, від переляку полетів...
Таке діяння Сивосивухіна не могло залишитися, однаково, як не поміченим, так і безкарним, і тому його одразу схопили, скрутили й потягли до місцевої палати Таємного Наказу. Тому що той, хто так високо замахується, заміряється не нижче, як на засади (фундамент) церкви!
Ті, хто схопив Сивосивухіна-святотатця, звичайно ж, не залишили народ без пояснення, що явлення ворони замість Ангела -- лише тимчасове засліплення очей і затьмарення віри, і що доклав до всього цього руку сам Диявол, показавши баченого ними чистого Ангела нечистим вороном...
На цьому, здавалося б, і можна завершити казку, але оскільки історія Ангела у плоті ворони й ворони в образі Ангела на цьому не завершується й триває вона, будучи пов'язаною з вороною як Ангелом, казка триває також.
Як оповідає Казанський літопис, який пережив падіння Казані й переживе також і падіння богоматірного собору, повищипували церковні отці у ворони пір'я разом із пухом, що залишилися, попатрали її, начинили живицею, вставили їй замість воронячого чорного пір'я гусяче білосніжне, вклали її в лаковану й окуту сріблом засклену скриньку, такий собі маленький гробик, виготовлений із соснового дерева, яке видавали за ліванський кедр (як шибку -- за гірський кришталь), щоб могли віруючі бачити нетлінність Ангела, й оголосили його, труп воронячий, Нетлінними мощами Занепалого Ангела Казанській Божої Матері!
Відповідно до чуток (що споконвіку від церкви виходили), прикладення до мощів (до скла гробика) охороняє від гріхопадіння, оскільки Ангел -- Занепалий, і тому не дає іншим упасти в гріх, а хто все-таки впав -- того рятує.
Як оповідають ті само чутки далі, прикладення до мощів уважається таким, що відбулося, тільки після прикладення до них (залишення біля них) срібного рубля, і якщо прикладення більше, охороняє й рятує від гріха теж більшого. Тому що гріхи викупаються, як церковні послуги купуються, тому що все продається, а заборона тільки ціну жене. Угору, як бажану Всевишньому.
