Ішов. Посковзнувся. Упав. Опам’ятався. Гіпс. У цього ланцюжка, що передує перелому, вочевидь не вистачає щасливого закінчення. А саме — реабілітації й одужання. Ось таким хепі-ендом у багатьох історіях хвороби займаються фахівці реабілітаційного відділення поліклініки №3 Шевченківського району столиці.

Тут чисто і світло. І немає черг.

— Це тому, що в нас усе суворо за часом. Але одночасно в кабінетах можуть проходити процедури 67 осіб, пояснює завідувачка відділення Емілія Шецко (на знімку вгорі).

— Тільки мешканці району у вас обслуговуються?

— Нікому не відмовляємо. Треба пацієнтові лишень написати відповідну заяву, і при цьому жодних благодійних чи інших внесків, — запевняє співбесідниця.

За день відділення приймає від 50 до 60 первинних хворих. На реабілітацію — 10—15 осіб. «Пропускна здатність» лікаря-реабілітолога — два пацієнти на годину.

— У нас реабілітація йде за трьома напрямами: травматологія, неврологія й кардіологія. Приймаємо хворих за направленням лікарів поліклініки на фізіотерапевтичні процедури та ЛФК. А частина пацієнтів, здебільшого після інфаркту або інсульту, йдуть на реабілітацію повністю до нашого відділення, — каже Емілія Тимофіївна. У неї горять очі, коли розповідає про рідний медзаклад, де пропрацювала 43 роки!

Колись у радянський час «реабілітація» в цій районній поліклініці займала два поверхи. Були родонові ванни і грязелікарня. Тепер відділення розміщується на одному поверсі. Але його збережено й воно функціонує.

Ми пройшли відділенням реабілітації (не тому, що воно зразково-показове), яке самі вибрали для екскурсії. Кабінет лікувальної фізкультури. Інструктор ЛФК Наталія Гладка (на знімку) допомагає розробляти передпліччя пацієнтки. А в кабінеті УВЧ медсестра Олександра Іванівна проводить процедуру, «ліквідуючи» наслідки запального процесу суглобів.

Завідувачка відділення продемонструвала нам унікальний апарат магнітотерапії з полем, що біжить, «Аврора». В Україні таких кілька. Він призначений для лікування судинних патологій, в разі недостатності кровообігу, при діабетичній поліневропатії,

За словами Емілії Шецко, їхні фахівці проводили експеримент разом із колегами з інституту Шалімова. Набрали дві групи хворих з однаковими діагнозами. Одна була на медикаментозній терапії, інша приймала процедури на «Аврорі». Результати були практично однакові.

У маніпуляційному кабінеті застали медсестер Світлану Ільченко та Надію Каденчук в очікуванні пацієнтів. Під дверми сусіднього профкабінету, на дверях якого значилося «Вакцинація проти грипу», — порожньо. Незважаючи на постійні запевняння ВООЗ і заклики вітчизняного МОЗ про те, що щеплення — краща профілактика ГРЗ і грипу, народ не поспішає «на укол» за власний кошт.

Поліклініка №3 — багатопрофільний медзаклад. На її базі працює травмпункт і півтори бригади невідкладної медичної допомоги. Терапевтичне, хірургічне відділення, стоматологія, жіноча консультація, допоміжні діагностичні служби...

— А як у вас справи із сімейною медициною? Фахівців вистачає? — запитую головного лікаря Михайла Ярового.

— Чесно кажучи, ні, — зізнається співрозмовник. — Поки що не прийшли молоді фахівці. Адже вчитися на сімейного лікаря довго: шість років в університеті плюс два в інтернатурі. Та ще практичного досвіду треба набратися. Я сам за фахом сімейний лікар і знаю, яка підготовка повинна бути в нього.

У нас здебільшого працюють терапевти зі стажем понад двадцять років. Це проблема. І, на жаль, поки не буде матеріальної мотивації, її не розв’язати. Праця лікаря повинна гідно оплачуватися, щоб він не шукав підробітки на стороні й не відволікався на це від професії.

У цій поліклініці терапевт отримує мінімум 3—3,5 тисячі, якщо обслуговує одну дільницю. «Я намагаюся їх мотивувати і втримати», — розкрив свій кадровий секрет головлікар. Тут не скаржаться на витрати нашого часу, не ремствують на труднощі. Поліклініка працює. Дуже багато чого сьогодні в нашій вітчизняній медицині залежить від управління на місцях. Михайло Миколайович, схоже, знає, як сполучити проведену зверху реформу з можливостями своєї поліклініки й потребами людей, яких вона обслуговує.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.