Це сталося давно: тоді в школі «п’ятірка» була найвищим балом, а «двійка» — грізною зброєю вчителя.
Так збіглося, що в ті роки я одночасно була молодою і недосвідченою мамою й такою само молодою й недосвідченою вчителькою. Готуючись до школи, ми з донькою-шестирічкою щось читали-писали. Одного разу, перевіривши завдання й виявивши в кожному слові помилку, я рішуче пройшлася по тексту червоною ручкою й вліпила виразну «2». У дусі часу я була рішуче налаштована боротися за знання.
Аня розплакалася. Це не були сльози образи, але це й не був каприз. Це було горе, безмірне горе, яке звалилося на малу беззахисну дитину. Ні до кого жодних претензій: просто життя дало тріщину й обрушилося. Чесно, я не очікувала такого повороту, а тому бадьореньким голосом запитала: «Кого ховаємо? Де труна? Немає? Тоді й немає приводу для сліз. Витри очки, а заодно й сопельки. Перепиши вправу без помилок, і я поставлю тобі «п’ятірку». На душі в мене було незатишно, але мені треба було бігти у справах. До того ж у нас гостювала бабуся. Їй і було доручено розрулити ситуацію.
Коли я повернулася, дочка, відірвавшись від ляльок, радісно показала мені охайно переписане завдання і я, як і обіцяла, поставила «5». У домі панувало благоденство.
На кухні від бабусі я почула, як непросто все було.
Переписати вправу Аня не могла: заважали сльози. А сльози котилися з очей тому, що «2» увесь час заглядала в ці самі очі. І тоді бабуся згадала, що в зошитах можуть жити ляпки. Яке цікаве слово! І хоча винуватиці ляпок — пір’яні ручки — вже належали історії, внучка вдвох з бабусею кульковими ручками замалювали «2» і на її місці оселилася велика, весела ляпка. Дихати стало легше. Але сум не зник. Аня була впевнена, що «двійка» нікуди не поділася, вона продовжує жити під ляпкою. Тоді бабуся запропонувала революційніший варіант — вирвати аркуш із зошита! Аня була не проти, але засумнівалася, чи можна так робити. А що скаже мама? Бабуся 35 років пропрацювала вчителем початкової школи й точно знала, що можна. Вони вирвали аркуша із ненависною «двійкою» і, як змовники, котрі добре розуміють один одного, пішли на кухню. Бабуся поклала аркуш на тарілку й підпалила його. На вогонь дивилися мовчки, доки папір не догорів. Потім попіл висипали в туалет і злили воду.
Я слухала мамину розповідь і, незважаючи на хепі-енд, у мене щеміло серце. Я подумки бачила цю загнану в куток маленьку людинку, котра зазнала страждань від приниження, котра не могла захистити свої честь і достоїнство. Я думала про те, який величезний емоційний світ дитини, як мало молоді батьки про це знають, як бракує їм досвіду й часу зрозуміти своє власне чадо.
Бабусю, ти геніальна у своїй любові й простоті педагогічних рішень! Ти не дала заронити в душу особистості, що формується, насіння ущербності. Твої уроки, а їх було чимало, я вивчила раз і назавжди: діти — матеріал водночас і м’який, і тендітний. Їх не можна ламати, згинати, кантувати, кидати і бруднити. Бабуся була Вчителем.
Учитель — людина, яка може «пройти по краєчку твоєї долі». Його відповідальна й шляхетна робота полягає в тому, щоб допомагати Господові Богові формувати Людину. Обрані, зі святом! Із Днем учителя!
Р. S. Бабуся, на жаль, рано пішла з життя.
Аня — доросла й успішна жінка.
Нині уже мій педагогічний стаж становить 35 років і я дуже хочу бути бабусею.
Тетяна РЕВЧУН, учитель школи № 24.
Кіровоград.
Фото з архіву автора.
