Коли людину вітають з днем народження, зазвичай їй бажають прожити до ста років. Та попри побажання, небагато сьогодні є таких довгожителів, які впевнено переступають цей віковий поріг.  Мешканка Камбурліївки Любов Йосипівна Клюєва йде по цій землі 104-й рік.

Драматична доля випала цій невтомній сільській трудівниці. Та й як могло бути інакше, коли вона — свідок революції, громадянської та Великої Вітчизняної війн, колективізації з розкуркуленням, капіталізації з перебудовою... А ще була втрата мами в чотири роки й поневіряння по заробітках... Та, як зазначає вона сама, з Господньою поміччю та завдяки добрим людям усе вдалося пережити. При цьому вона зберегла найкращі людські якості — доброзичливість, гостинність, милосердя...

Нині Любов Йосипівна мешкає з сином Анатолієм Юхимовичем, невісткою Валентиною Григорівною та її мамою — 96-річною Лукерією Борисівною Чаусовою. Доглядає весь цей «неходячий батальйон» наймолодша з жінок — Валентина Григорівна. Сама має проблеми з ногами (ледве пересувається), а на її руках — ще й хворий чоловік та дві бабусі. Але на обійсті — охайно й чисто. А Валентина Григорівна ще й прихвалює свекруху та маму за те, що, незважаючи на роки, обслуговують себе і не вередують через недуги.

Невеличка, жвава, у непомірно великих, ще совдепівських окулярах, Любов Йосипівна схожа на велику дитину, яка радіє гостям і поспішає висловити все, що на душі. Вона з задоволенням ділиться спогадами та все дивується, що попри пережите і досі дає собі раду. Наше ж здивування викликають її феноменальна пам’ять, сила духу та почуття гумору.

Народилася Любов Клюєва в Таганрозі Ростовської області в сім’ї звичайних селян. Жили бідно. У Люби було два брати. У 1915 році померла мама. Потім почалися революційні події.

— Важко було батькові, — розповідає Любов Йосипівна. — Він і в притулок нас здавав, і бабів-доглядальниць наймав. Поїхав потім на батьківщину — у Диківку Знам’янського району, дізнатись, чи зможе з нами туди виїхати. А повернувшись, застав уже мене одну: черевний тиф і малярія забрали моїх братів. І я хворіла, та видужала в лікарні.

Страшні були роки: роботи немає, кругом розруха, паніка. Наймався батько на різні роботи. Але то були крихти. У 1920-му переїхали ми нарешті в Диківку. Прийняв нас дуже гостинно батьків брат, хоч у самого було сім душ сім’ї: крім них із дружиною — четверо дітей і мати. Знову біда — і в дядька жінка померла. Та ми тримались купи й далі. Хай буде дядькові земля пухом — ніколи нас не ображав, не виганяв. Завжди знаходив, чим поділитись. А в ті роки страшний недорід був, вродили лише просо та гречка. До цього часу пам’ятаю величезні гречані галушки, які ми їли не так як нині — кожен зі своєї тарілки, а з однієї, виловлюючи заточеними шпичками та припиваючи юшкою...

Пішов батько Люби працювати по людях. На той час багато жінок позалишались вдовами. Він і пристав до одної.

— Та не потрібен був мачусі «хвостик», — веде далі Любов Йосипівна, — тож пішла я найматися на роботу. Дітей гляділа, прибирала, допомагала в господарстві — так і виросла. Якось приїхав до сусідів один чоловік і став розповідати, що в Онуфріївці відкривається свинорадгосп і туди набирають людей. Я й поїхала. Там уже були збудовані величезні свинарники. Після роботи ночувала просто на фермі.

У 1934-му Люба вийшла заміж. Народила доньку та сина. Камбурліївка стала її другою батьківщиною. Та чоловік по роботі часто їздив у справах в інше село, а виявилося, що знайшов там іншу жінку: дружину з дітьми покинув біля батьків, а сам оселився в Кобеляках з новою. Там ще чотирьох дітей нажив. Нині, хоч для когось і видасться дивним, родичаються.

Ростила дітей Любов Йосипівна фактично сама, тяжко працюючи. І окупацію пережили, і голод 1947 року. Виходила потім ще раз заміж, у 1949-му народила сина Василя. Уже пережила двох своїх дітей: Надя і Василь померли через хвороби, обоє у 59 років.

— Єдиний залишився Анатолій, — киває головою на сина старенька. — Теж хворий. Переніс складну операцію на голові. Витягли з того світу. На одне око тепер не бачить. А от онуків у мене 12 душ, а правнуків та праправнуків — уже й не порахую!

З великою любов’ю розповідає довгожителька і про своїх онуків, у яких довго жила в Кременчуці: «Восьмий поверх. Звісно: не село. Але гаряча та холодна вода — коли хочеш купайся. Їсти наготовлено завжди. Онучка ще й проконтролює свого сина, який тоді школярем був, щоб розігрів обід та подав мені. Дуже їм вдячна».

Чотири роки тому повернулась Любов Йосипівна назад у Камбурліївку. Живуть тепер старенькі вкупі.

— Одна з невісток, Ліля, у нас медик. То ми до неї телефонуємо і вдень і вночі, бо в кожного якась болячка, — зазначає баба Люба. — Допомагають нам усі — сини, невістки, онуки. Приїздять часто. Привозять ліки, продукти.

Усі свої оповіді баба Люба щедро перемежовує побажаннями: «Здоров’я вам, діти, миру і добра, щастя! Нелегкі  нині часи. Та треба вміти все пережити. Хай береже вас Бог! І дякуйте йому за все, і за випробування. Скільки тобі назначено — живи і Господа хвали!»

Під кінець гостин старенька розвеселила присутніх однією з післяреволюційних частівок і ще довго махала нам услід рукою. А навздогін просила, щоб побільше газет зі статтею про них передала з редакції. Щоправда, сама читати навряд чи зможе (окулярам уже понад тридцять років, та й лінзи помутніли). Але ж треба онукам роздати, правнукам...

Потребує особливого догляду й друга довгожителька — Лукерія Борисівна (мама Валентини Клюєвої). Теж нелегке життя прожила. Чоловік загинув на фронті. Бачила вона холод і голод, пережила втрату дитини. 25 років пропрацювала дояркою в колгоспі.

Від редакції бабусі отримають не лише свіжі номери «Голосу України» з цією розповіддю, а й передплату на 2015 рік.

Кіровоградська область.

Усі четверо старожилів вийшли до гостей, спираючись обома руками на палички, але з усмішками на обличчях.

Фото Руслани СОРОКИ.