Дивовижно, скільки в Запоріжжі народжується пісень! Чимало їх написано на вірші Петра Ребра, Григорія Лютого, Любові Геньби. А років 10—15 тому на пісенному обрії з’явилася поетеса Віра Коваль (на знімку). Відомий композитор і співак Анатолій Сердюк написав 50 пісень на вірші Віри Миколаївни, 30 з них — видані у його збірці. Пісні Сердюка-Коваль дуже популярні, перемагають на всеукраїнських конкурсах.
З початком 2000-х років низку пісень на вірші Віри Коваль написала композитор Лілія Остапенко (відома ще як співачка Лілея). Вони ввійшли до репертуару Таїсії Повалій, Алли Кудлай, Світлани та Віталія Білоножків, Каті Бужинської та інших популярних виконавців. Досить сказати, що пісня «Не покидай нас, юність полум’яна» у виконанні Білоножків стала «Шлягером року-2003».
Між городом і школою
Отже, познайомтеся з популярною чи навіть модною поетесою-пісняркою Вірою Коваль.
Ось вкрутив слівце «модна» — а Віра Миколаївна розсміялася. «Коли якось моя співавторка, композитор Лілія Остапенко підійшла до однієї титулованої виконавиці (ім’я не називатимемо) і тільки заїкнулася про якийсь гонорар, то їй у відповідь рішуче заявили: «Та якась там сільська вчителька вже мала б бути щасливою з того, що її пісню співає справжня українська «зірка». На тому всі розмови і припинилися», — весело, але із сумними очима розповіла Віра Коваль...
Отож, говоримо не про «віллу, машину, Канари», а про те життя, яке є. Його — майже все — Віра Миколаївна прожила у рідному, але, на жаль, не дуже гостинному для неї селі Біленьке Запорізького району. Тут вона народилася у дідовій хаті. Дід шив кінську збрую, внучка слухала його вірші й приказки. Потім батько взявся будувати свою хату. Коли Віра ще маленькою сама записалася до музичної школи, то їй сказали, що грошей на музику немає — бо будівництво забирає всі кошти...
— Розуміла — хата все ж потрібна, але рідною вона мені так ніколи і не стала, хоча прожила у ній майже все життя, — згадує сьогодні Віра Миколаївна.
Хоча на книжки двом дочкам батьки грошей не жаліли. Уся українська дитяча поетична класика 1950—1960-х у хаті була. До речі, батько, Микола Іванович Коваль — колгоспний шофер, був майстром поетичного експромту, часом вистрілював два-чотири гумористичні рядки, викликаючи сміх і подив колег та друзів. А ще любив художню самодіяльність — чудово співав італійські арії й грав головні комедійні ролі у всіх п’єсах класичного українського репертуару.
Та саме дід, Іван Миколайович Коваль, мабуть, найбільше надихнув її на творчість. Він фактично став співавтором студентки Віри, яка провела дуже вдалу фольклорну експедицію до Біленького (тобто записала дідові приказки та примовки, які в Запорізькому тоді ще педінституті отримали найвищу оцінку). Віра Миколаївна й досі жалкує, що при переїздах втрачено дідівський поетичний зошит: «Ну, як Шевченко пише», — казали про нього односельці.
І в школі, і в інституті Віра писала вірші, й особливо їй вдавалися переспіви — нові тексти на мелодії відомих пісень. Хтось захоплювався, хтось казав — бездарність, однак це молоду поетесу не зупинило. А ось співачку в ній назавжди вбили всього одним словом. Якось усі в сім’ї співали, й треба ж було бабусі сказати: «І вона щось там гуде!». Після того — як відрізало...
Після інституту — розподіл на Херсонщину, заміжжя. Народила двох дочок. Так склалася жіноча доля, що через шість років посеред зими довелося повертатися до батькової хати. А в рідній школі українського філолога Віру Коваль ніхто не чекав. Та й квартирне питання дуже псувало педколективи, особливо в радянські часи — через «битву за години». Ними, навіть понаднормовими, ніхто не хотів поступатися. І Вірі дісталося — домоводство, пришкільна ділянка, продовжений день, історія в молодших класах тощо. Потім довелося перейти до вечірньої школи. Коли і її закрили, пішла вихователькою у дитсадок.
І весь цей час — хата, господарство, 30 соток городу, школа (садочок). Які там вірші і яка поезія... Але Віра Миколаївна в перервах між тими клопотами таки писала. Спробувала друкуватися ще на Херсонщині, а потім у запорізьких газетах. Віру Коваль помітили і запросили до Літоб’єднання при Запорізький організації Спілки письменників. Воно в ті роки було авторитетним, передусім, завдяки позиції голови організації Петра Ребра та керівника Літоб’єднання нині покійного Миколи Лиходіда. Молодих поетів запрошували і на засідання спілки, і на фестивалі (зокрема, на популярний тоді «Поетичний травень»). Але послухає Віра поезії гуляйпільця Григорія Лютого, запоріжця Павла Бауліна (до того, як стати народним депутатом, він був хорошим поетом), і як їй після цього читати свої вірші — незграбні, на її погляд? От і не їде більше у Літоб’єднання. А її ж кличуть! Минає кілька місяців — знову приїздить, а тут нова біда: по селу доброзичливці поголос пускають — мабуть, недарма Віра до міста раз по раз їздить, та й вірші її друкують, не інакше десь там серед поетів і коханця завела... Знову кидає те Літоб’єднання, і так кілька разів...
Уже в епоху «тотального дефіциту» зв’язався з нею Олександр Абліцов (прекрасний запорізький поет і колишній власкор «Голосу України»). Мовляв, шукають твори запорізьких авторів для підготовки їхніх збірок. Єдина умова — вірші треба надрукувати на машинці. Де ж ту машинку брати? У селі три друкарки, і жодна не бере її віршів навіть за гроші. Добре, що в місті знайшла машинку, купила, а добрі люди допомогли довезти. Але час і можливість друкуватися було втрачено...
Народження поезії
А далі на «Червоній руті» у Запоріжжі 18 серпня 1991 року гучно заявив про себе піснею «Вставай, Україно!» Анатолій Сердюк. У нього був постійний автор Григорій Лютий, потім ще й Любов Геньба, але Сердюк в одній телепрограмі звернувся до поетів області — невідомих чи маловідомих, запропонував співпрацю. Віра Коваль зібрала свої вірші (їх основу склала п’єса, герої якої розмовляли віршами й співали) і надіслала Сердюку. Десь той пакет з поезіями бродив з півроку, аж ось — лист від співака. Не просто лист, а запрошення на концерт для знайомства.
1990-ті: вихователь сільського дитсадка, велика затримка навіть тієї жебрацької зарплати... Але ж треба їхати, отже, потрібна нова сукня. У сільраді запевнили, що «перші гроші, які надійдуть, — її». Буквально за день до події кошти таки отримано, і всі вони пішли на обнову. Мама (тоді вона ще була жива) докоряла — на що тепер жити? А Віра поїхала на концерт...
Далі з’явилася ціла низка пісень. Зокрема, «Бабине літо» Анатолія Сердюка і Віри Коваль стала лауреатом всеукраїнського конкурсу 2000 року. Випадково зустрілася з подругою студентських і учительських літ Валентиною Недєльською, мамою співачки Тетяни Недєльської (дружини Яна Табачника). Розговорилися... Валентина пригадала телефон композитора Лілії Остапенко. Так Віра Коваль вийшла вже на нового співавтора, разом написали кілька пісень для популярних виконавців. Першу її з Лілією пісню співала Алла Кудлай («Не повертайся»). Потім були Білоножки з переможною «Не покидай нас, юність полум’яна». Таїсія Повалій взяла до репертуару «Горлицю»...
На жаль, Лілія Остапенко зараз в США, і всі зв’язки з нею втрачені, хоча у Віри Коваль є що їй та й іншим композиторам запропонувати, але чи комусь і щось потрібно сьогодні?
Анатолій Сердюк власним коштом видав першу збірку Віри Коваль. За його наполяганням (а ще дочок) поетеса залишила Біленьке і перебралася до Запоріжжя. «Продала маєток, а купила «собачу будку», — знову із сумними очима жартує вона. Бо хай у селі й тяжко було, а прикипіла за все життя до тієї хати. До речі, коли тамтешні фермери трохи стали на ноги і замовили на телебаченні відеофільм про Біленьке, то з’ясувалося, що одна з найголовніших його знаменитостей — скромна вчителька, а потім вихователька садочка Віра Іванівна. Привезли її для зйомок у вже продану хату, і так там защеміло серце...
Віра Коваль не числиться в Національній спілці письменників України. Хоча — спасибі і спілці, і добрим людям — має вже три збірки поезій: «На хресті любові», «Дідизна» і «Повертаюсь до витоків». Перший її «підхід» до НСПУ був невдалим, бо десь втратили документи, ще два мали негативний результат, бо хтось там сказав, що «нема чого пенсіонерів до спілки приймати». Перед четвертою спробою Віра Миколаївна взяла паузу, бо тільки-но відбулася зміна керівництва НСПУ...
Віра Коваль з того не дуже сумує. Знайшла у собі новий талант — пише дотепні пародії на колег-поетів, і тому добре відома серед поважних членів Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» (кошовий — Петро Ребро). Пишається дочками. Одна — педіатр, друга — педагог за професією і художник за покликанням (вона оформила мамині збірки своїми роботами). Катерина Кокуріна працює в сучасних жанрах комп’ютерної графіки, щоправда, популярна поки що лише на порталі «Невизнані генії». Для її мами, поетеси і піснярки Віри Коваль, порталу з подібною назвою ще не придумали...
Запоріжжя.
Фото Олександри БУДИЛКИ.
Вірші Віри Коваль до найпопулярнішої пісні А. Сердюка «Журавлик»:
Розійшлися стежки поміж нами,
Повернули до різних земель.
Десь без мене блукає світами
Одинокий сумний журавель.
Ах, як літечко швидко минає!
Тож тривожно йому до плачу:
З ким летіти у вирій — не знає.
Хочеш, я полечу? Полечу!
Приспів:
Журавлику, журавлику,
Із мандрів повернись.
Журавлику, журавлику,
До мене посміхнись.
Хай нас весна покинула,
І літо хай мина —
Як в небо разом злинемо,
То й осінь не страшна.
Він без мене втішався літами,
Він заходив до інших осель.
Ах, як довго блукає світами
Мій самотній сумний журавель!
Від років і доріг став вже сивий,
Та невже не збагнув і тепер:
Крізь літа, і дощі, і завії,
Я чекаю тебе, лиш тебе.
Хай стежки поросли полинами
І доріг поміж літ не знайти, —
Глянь, журавлику: небо над нами,
Як за небо забути міг ти?
Не сумуй, не журися до болю —
Ще відчуємо силу в крилі.
Нам судилося небо з тобою,
Адже ми журавлі, журавлі.
