Нещодавно в столичному театрі імені Франка показано прем’єру вистави «Райськеє діло» — варіації за «Вертепчиками» Івана Малковича, постановка Андрія Приходька.
Цей режисер не так давно поставив у Львові «Лісову пісню» і зробив це блискуче, легко розв’язав ті вузли, що раніше нікому не піддавалися, — так сміливо й актуально Лесю Українку за останні сто років у театрі ще не ставили. Наша газета тижнів зо три тому писала про ту львівську виставу Приходька. Й ось тепер, перед прем’єрою у франківців, у повітрі висіла інтрига — невже Приходько знайшов сценічний ключ і до поезії Малковича?
Після прем’єри ентузіазму поменшало. Річ у тім, що Приходько, здається, й не збирався переводити словесні метафори Малковича в метафори суто сценічні. Натомість він зробив простіше: узяв і ніби випустив усну книгу віршів улюбленого поета. Вона озвучена чудовими піснями вертепників і прикрашена гарними картинками (окремі мізансцени майже буквально нагадують знамениті ілюстрації до деяких книжок Малковичевого видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га»).
Звісно, може бути й так. Але при тім важко позбутися враження, що в цій добре ілюстрованій виставі малувато Малковича.
Герой усього дійства — наївний Іван, який ніяк не може відшукати Україну в Україні. Його грає Богдан Бенюк. Він виходить на сцену з глядацької зали — так, як міг би вийти будь-хто з нас. Мабуть, так воно й задумано — що той Іван і є одним із нас. Тобто не простодушний Іван з Малковичевих віршів, а інший простодушний Іван, у сіренькому костюмчику, з вудкою і транзистором. Отже, таким чином, цей Іван за походженням — більше з прози, а не з поезії. Хоч він і промовляє ті самі слова, що й Іван з віршів — але він інший Іван, із тих Іванів, що просто люблять читати вірші Малковича. Ось саме звідси й народжується деяке відчуття неповноти сподівань. Бо ти прийшов подивитися поезію Малковича, а тобі показують, по суті, тебе самого, нехай навіть і у виконанні неперевершеного Бенюка.
Бенюк читає вірші так проникливо й ніжно, що часом здається — то він сам їх написав. Щоправда, інколи враження відчутно псує те, що й Бенюк, і всі інші виконавці в цій виставі озброєні мікрофонами. Й через те часто камерна поезія звучить зовсім не камерно, а так, ніби це читають вірші не Малковича, а, скажімо, Ірванця — також непоганого поета, але зовсім іншого.
А от вертепники співають чудово, це справді поезія в чистому її вимірі, але саме це й викликає дивно-несподівані ревнощі. Думаєш собі: ах як шкода, що вони співають не вірші Малковича!
Втім, можливо, наші сподівання (а отже, й розчарування) трохи завищені. Адже більшість глядачів звикли сприймати театр на рівні сказаного, а не показаного, й вони будуть втішені, бо почують усе, що чекають почути. А також побачать Богдана Бенюка в чудовій компанії артистів, зайнятих у цій виставі, — Лариси Руснак, Олени Медведєвої, Ксенії Вертинської, Василя Мазура, Володимира Абазопуло-молодшого та інших.