За добрий десяток літ, відколи почалися розмови про необхідність проведення адміністративно-територіальної реформи, все так заялозилось, що тепер мало хто вірить у можливість такого проекту. В глухих селах її взагалі сприймають як щось незрозуміле і далеке від реального життя. А між тим саме там вона потрібна якнайбільше. Бо все державне адміністрування, в найширшому розумінні цього поняття, там полягає у здебільшого довільному графіку роботи сільського голови та секретаря.

Зекономили на вакансіях

Дуже символічним було те, що майже одночасно, але в різних залах, проходили засідання регіонального комітету з економічних реформ і регіональної дорадчої ради за участі районних міських та селищних голів. На обох ішлося про одне й те саме — адміністративне і територіальне реформування. Але в жодному не взяли участі сільські голови — ті, хто найбільше потерпає від недосконалості системи.

І справа зовсім не в тому, що їх забули чи не захотіли запросити. Ситуація віддзеркалила нинішні принципи реформування: будувати державну піраміду взялись згори.

Старт дали два роки тому, взявшись за реформування центральних органів влади. В результаті кількість останніх скоротилась із 111 до 74. А число контролюючих органів взагалі впало з 65 менш як до двох десятків.

Ці зміни ланцюговою реакцією мали перекинутись і на місця: в області повинні були пройти подібне реформування чотири десятки підрозділів вищих органів влади. Однак із часом з’ясувалося, що третина (а це переважно силові та охоронні структури) такому реформуванню взагалі не підлягає, принаймні поки що. Ще більше як у половини вказівки і практичні механізми не надійшли згори, а без цього жоден рух на місцях неможливий. Тож про завершення реорганізації поки що звітувало лише дев’ять підрозділів.

Причому в кожному відомстві процеси проходили по-різному. Наприклад, у колишньому контрольно-ревізійному управлінні акцент було зроблено на заміну назви на держфінінспекцію. А головне управління юстиції значно розширило свої лави, але через те, що тепер під його дахом об’єдналось три структури. В результаті пертурбацій шість територіальних підрозділів центральних органів влади було ліквідовано, ще в одному розпочали зміни, а в решті — чотирьох — до них поки що не дійшли. Зате утворилося два нові...

Добре це чи погано? І врешті-решт на що вплинуло? Дати однозначну відповідь важко. Якщо говорити про економію для бюджету, то навряд чи можна назвати це радикальним заходом. Ніхто особливо не приховує, що скорочення відбувалося в основному за рахунок зменшення вакантних посад.

Своєрідною перемогою у війні із зайвими чиновницькими витратами в області називають і зменшення наполовину кількості службового автотранспорту. Тепер у середньому на РДА припадає аж... півтора автомобіля. Називати це великим досягненням — теж проблематично.

Зате чиновники з острахом поглядають на закон про реформування державної служби, котрий має набрати чинності з наступного року. Найбільше людей хвилює, чи збережуться такі категорії, як чиновницький стаж і головне — пенсії. Ще — якою буде зарплата. Адже для службовців найнижчих рангів вона вже не один рік залишається мінімальною. І вже після цих проблем якось на задній план відходить та, як повинен працювати чиновник, і наскільки якісні послуги може надавати. А між тим саме вони мали б бути визначальними під час запланованого реформування.

Не число, а уміння

Адже головне завдання для будь-якої управлінської системи не в тому, щоб зменшити кількість зайнятих у ній, а в тому, щоб ті, хто є, працювали ефективніше. Та чи відчув споживач адміністративних послуг, що механізм почав працювати набагато краще? Знайти соціологію із цього приводу виявилось непросто. Зате самі управлінці підмічають певні ляпи.

Ось, скажімо, простий, але типовий приклад. Після чи не найбільших реформувань, які торкнулись управління юстиції, тепер з’ясувалося, що на кожний район залишився тільки один державний реєстратор, який працює з приватними підприємцями. А якщо він у декреті, звільнився, пішов у відпустку чи просто захворів? Як його швидко замінити? Вихід один: або чиновнику треба бути просто залізним у всіх життєвих ситуаціях, або кільком тисячам підприємців, які є у районі, просто забути на час його відсутності про свої проблеми.

Але не тільки споживач послуг, інколи і сам чиновник заплутується у своїх же бюрократичних сітях так, що не може з них місяцями вибратися. Про це, приміром, розповідають в управлінні освіти. Ще в лютому з області було направлено в Міністерство освіти 66 запитів, необхідних для затвердження чиновників на місцевих посадах. Потім процедура повторилась у березні. Однак досі жодної відповіді. Та хіба їх можна дочекатися, коли, за словами начальника обласного управління освіти, у міністерстві перебуває 23 тисячі подібних справ? Висновок один: механізм не діє, не справляється з навантаженням і не може обслужити сам себе. А що говорити про тих, хто не входить до складу чиновницької системи, але так само потребує довідок, реєстрацій, затверджень?..

При цьому не варто забувати, що завдання системи адміністрування значно глибші, ніж тільки паперово-реєстраційна робота.

Реформувати — щоб заробляти

У логіці цим міркуванням не відмовиш. Але важко дочекатися, щоб така ініціатива виходила саме від сільського голови. Причина очевидна: завдання територіальної реформи — не просто перекроїти карту області, змінивши кордони окремих районів, а створити структури, котрі об’єднають по кілька дрібних сільських рад. Виходить, що сільський очільник має добровільно відмовитися не тільки від посади, а ще — від зарплати. Таких добровольців годі й шукати.

Але незалежно від їх нього бажання, від таких кроків, коли замість теперішніх півтора—двох десятків сільрад на район мало би залишитись п’ять—сім, до складу яких входило б від двох до десяти тисяч мешканців, не обійтися. Та й вони не є панацеєю, якщо цим шляхом не піти далі, створюючи комунальні підприємства та сільські кооперативи. Все має спрацювати на те, щоб у бюджеті громади могли акумулюватись кошти. Причому не тільки ті, що будуть зекономлені на зарплатах сільських голів та секретарів.

— В окрузі мало б залишатися не 50, а 70 відсотків зібраних місцевих податків, — переконаний голова обласної ради Микола Дерикот. — Та й над тим, чи варто піднімати плату за користування землею майже вдвічі, як це пропонується нині, потрібно ще подумати. Великі платежі можуть економічно задушити дрібного та середнього фермера. А от якщо б один відсоток від нинішньої плати за землю залишався на рахунку сільради, це допомогло б вирішити низку фінансових проблем. І тоді не потрібно нікого примушувати підписувати соціальні угоди, виконання яких дуже важко домогтися.

Хоч як перекроюй карту територій, хоч куди перенось освітні чи оздоровчі округи, хоч скільки чиновників скорочуй, хоч як ущільнюй міністерства та відомства — усе це не дасть результату, поки не будуть створені умови для того, щоб громада могла сама заробляти на себе. З огляду на теперішню мало не стовідсоткову дотаційність сільських бюджетів, це видається неможливим. Але тільки на такому фундаменті може будуватись вся державна піраміда. Бо якими реформами не підпирай ту, що перевернута з ніг на голову, її все одно не вдасться втримати.

Здавалося б, зростання колосальне. Гроші пішли на будинки престарілих, інтернати, лікарні, завершення довгобудів. І це добре, що вони знайшлись для найбільш важливих соціальних об’єктів. Але, навіть попри таке зростання, грошей виявилось дуже мало для того, щоб вони могли дійти до кожної сільради. Тамтешні бюджети в переважній своїй більшості знову обмежилися зарплатами та платою за комунальні послуги. Не тільки про розвиток, навіть про підтримку старенького і давно зношеного майна громади давно не йдеться.

Можливо, саме через це в глибинці нинішні спроби адміністративно-територіального реформування сприймають не інакше, як перестановку меблів у чиновницькому кабінеті. Час від часу там може з’являтись або зникати ще один стіл та стілець. Але для того, щоб туди потрапив відвідувач, йому все одно потрібно вистояти в черзі. І на те, що навіть після такого візиту, проблему буде розв’язано, сподівання марні.

Хмельницький.