У мене таке відчуття, що український театр був у Сімферополі завжди. Повертаюся у дитинство, і пригадується новорічна казка «Чарівна ялинка», юність — «Шельменко-денщик». Усе це було у старій будівлі на вулиці Менделєєва, де з 1955-го по 1977 рік розташовувався Український театр.

У Сімферополя давня театральна історія. Ще до революції у нас був російський театр, до війни — татарський, а з 1955-го з’явився й український.

Говорячи по-сучасному, він був імплантований у кримський культурний ґрунт. Основу його тоді склала трупа Київського обласного пересувного драмтеатру. Якщо в Києві можливе творче суперництво театрів Лесі Українки (російського) і Івана Франка (українського), то в Криму це завдання нереальне.

На щастя, молодий театр знайшов свою нішу й, не конкуруючи з російським театром імені Горького, заявив про себе як про театр музичний.

Становлення йшло важко. Так, була підтримка влади, було в 1977 році зведено в центрі міста прекрасний будинок, але театр — справа інтимна. Любити його влада не змусить.

У пошуках «свого обличчя» театр переходив від режисера до режисера. Хоча це й Крим, далеко не всі хотіли йти на цю голгофу. Театр заявив про себе як про справді цікавий професійний колектив при режисері Володимирі Аносові. Саме тоді визначилася стратегія не виживання, а життя! Якщо в Києві є театр оперети, театр опери та балету, то в Сімферополі — п’ять в одному! Оперета, опера, мюзикл, рок-опера, балет, і все це — Кримський музичний український театр. Зараз кримчани готуються до випуску оркестрових програм, створення свого хору!

Театр майже чверть бюджету заробляє сам. Показник чудовий, ще в радянський час театр вважався успішним, якщо власні доходи становили 10—12% відсотків від потреби.

За законом, театр, як бюджетна установа, повинен утримуватися державою. Вона має оплачувати споживану електроенергію, воду, тепло, вивезення сміття... А це 100—120 тисяч на місяць!

Чотири останні роки держава в особі Міністерства культури АР Крим перекладала ці проблеми на колектив. І адміністрація театру виявляє дива спритності. Гнучка цінова політика: на звичайний спектакль від 10 до 50 гривень, на прем’єру 20—90 гривень.

Оскільки український музичний театр — єдиний в Сімферополі сценічний майданчик, що відповідає вимогам гастролерів, то доходи від оренди — серйозна підмога. Але гастролери — раз на два тижні, а трапляється, що ніхто не приїжджає й по два місяці.

Питання про те, бути чи не бути українському театру в Криму, здавалося б, і не обговорюється. Якщо зібрати обіцянки всіх президентів України, то можна сльози від розчулення втирати. Але як згадаєш долю кримських бібліотек, палаців культури, кінотеатрів, що перебувають під опікою Міністерства культури АР Крим, то стає страшно.

Висловлю крамольну думку: оскільки Кримський український музичний театр, є фактично плацдармом, з якого відбувається проникнення української культури на півострів, то... у сучасних умовах він приречений!

Іде цілеспрямоване скорочення штатів. Якщо десять робітників можуть працювати за двадцятьох, то в музичному театрі бас не замінить тенора, а танцюрист не виконає партію баритона. Але цього не хочуть зрозуміти. Як зізнався директор кримського музичного Володимир Загурський, який очолює колектив з 1994 року, важчого періоду в житті театру не було.

Театр бореться. Примітна нещодавня постановка Віктором Гуменюком «Брехні» Володимира Винниченка. Прем’єра стала своєрідною науковою конференцією, на яку з’їхалася чи не вся інтелектуальна еліта України.

А візьмемо гастролі. Їх можуть дозволити собі лише ті, кому є з чим вийти до глядача. Головне — прибутковість. Харків, Полтава, Чернігів, Херсон, Вінниця, Луцьк, Черкаси дали кримчанам найвищу оцінку. При підтримці того ж Міністерства культури АРК, що взяло на себе частину витрат з малих гастролей, успішно пройшли вистави в Керчі, Ялті, Євпаторії.

Але повернуся до головного: якщо Київ зацікавлений у тому, щоб українська культура в Криму не була Попелюшкою, то час зрозуміти, що без кардинальних структурних змін український театр в АРК приречений! З урахуванням виняткової важливості його ролі як провідника української культури на півострові він повинен бути виведений у пряме підпорядкування Мінкультури України з фіксованим, захищеним фінансуванням: зарплати, комунальних платежів, професійної діяльності. Нині постановка нової вистави неможлива без вкладення 50—70 тисяч гривень, і то по бідності! У Києві на це йде 400—500 тисяч!

До революції театри підтримували меценати. Але в Криму на підтримку українського театру грошей не дасть ніхто! Держава, саме українська держава, має визначитися у своїх пріоритетах.

Володимир Поляков, доцент Кримського інженерно-педагогічного університету.

Фото з сайту www.svitlytsia.crimea.ua.