Коли мова заходить про народного художника України лауреата Шевченківської премії Леоніда Андрієвського (на знімку), перед очима виринає неординарна постать колоритного характерника. Шляхетного, котрий вивищується над натовпом. Як правило, у вишиванці. З власним світобаченням і судженням, що не завжди збігається з думкою мистецького загалу чи так званої еліти нації.
...Він — дитя війни, ледь не загинув від рук окупантів на рідній Полтавщині. Потрапив з матір’ю в концтабір у Німеччині. Звільнені у 1945-му американцями, ішли пішки через пів-Європи до діда в Крим, де зустрілися з батьком, який повернувся з війни. А невдовзі — пересильний табір Находка, порт Ваніно, Совгавань. Туди разом із сім’єю їхали «Кобзар» Шевченка, «Вечори...» Гоголя, поезії Лесі Українки. Андрієвський-старший ремонтував підводні човни, а хлопець — читав.
Уже тоді пробудилось бажання творити образи на папері. Після повернення сім’ї із Далекого Сходу в 1957 році в Лубни він відвідує художню студію. Закладені тут основи згодом розвинув у такій само студії в Совгавані, куди сім’я поїхала з України, тепер уже добровільно — батька запросили на військовий завод. Леонід там і школу робітничої молоді закінчив, і армійську службу відбув. Займався художнім оформленням гарнізонних територій, малював портрети командирів та їхніх дружин.
А потім — знову Лубни, куди повернувся з бажанням працювати на благо України. З тим і прийшов якось у вишиванці зі щирим «будь ласка» в міський парк. «Екзотичний» хлопець не подобався тут багатьом, йому порадили: краще перебратися до столиці. Став робітником заводу «Ленінська кузня». Невдовзі він уже художник, гравер-літограф заводу художньої кераміки, старший майстер оформлювального цеху творчо-виробничого комбінату Худфонду України. А коли за оформлення 1-ї Всесвітньої виставки в Києві був удостоєний диплома та пам’ятної медалі, йому відкрилася дорога до Київського рекламного комбінату.
Тут Леонід Андрієвський одразу заявив про себе як непересічний графік. Відчув, що бракує фахових знань, й 1967-го подав документи на мистецтвознавчий факультет Художнього інституту.
А на екзамені зчепився з викладачем. Бо вважав: Рєпін — український художник, а його робота «Революція 1905 року» — це імпресіонізм. Екзаменатор обурився: «Что он такое говорит?» Конкурсу він не пройшов. Наступного року подався на істфак Київського держуніверситету. І тут не пощастило з конкурсом. Через рік вступив на факультет журналістики Шевченківського університету (заочно). Київська «Вечірка» друкує його критичну статтю «Світло й тіні київської реклами», яку помітив читач. Редакція «Вечірнього Києва» вхопилася за нового автора.
Авторитетні газетярі, два Івани — Шпиталь та Шаповал, дають завдання Андрієвському написати про естетичний вигляд столиці України. Око художника бачило недолугість зовнішнього оформлення Києва.
Так з’явилась його стаття «З погляду художника-оформлювача». То була «бомба». За це попало й благодійникам автора. Вони сказали: «Знаєш, Андрієвський... Краще малюй!»
Усе те остудило його публіцистичний запал. Та й нова робота завідувача відділу художнього оформлення видавництва «Наукова думка» захопила настільки, що він поринув у неї з головою. Вже тоді видавці заговорили про його
оригінальне оформлення книг, незвичне у ті роки. Георгій Якутович назвав Леоніда Андрієвського «хуліганом у книжці». Але уважно стежив за творчістю молодого майстра.
А ті роботи прикрасили цілу серію видань «Наукової думки». Його ім’я згадують у статтях про новинки книжкової графіки. Але оформлені Андрієвським книги в суто українському дусі викликали роздратування начальства, партійних органів. Почастішали звинувачення в «національно-патріотичній надмірності робіт». І він розпрощався з «Науковою думкою», пішов до незалежних від держави видавців. Чотири роки працював головним художником видавництва «Свенас» і понад сім — «Аконіт». Десятки художньо оформлених ним книг та альбомів, а загалом — понад сто видань, до яких доклав неабиякого мистецького таланту, принесли визнання. 1995 року Л. Андрієвський разом з В. Свєнцицькою та В. Отковичем за альбом «Українське народне малярство ХІІІ—ХХ століть. Світ очима народних митців» удостоєний Шевченківської премії. А ще через три роки після виходу книги Я. Запаска «Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга» отримав звання народного художника України.
Про нього багато писали. Згадаю лише дослідження авторитетного мистецтвознавця, вже покійного Юрія Белічка, котрий підготував монографію про Л. Андрієвського, але вона ще не побачила світ. «Його принциповість у колі колег створила йому імідж невживчивої, самозакоханої, непоступливої особи. Але насправді це є впевненість у своїй правоті, вивірена копіткою працею, підтверджена шуканнями. І тому, коли видавництва потребували неординарних рішень, а так було, коли наспівали відповідальні або ювілейні видання, знову зверталися до Л. Андрієвського».
Він завжди обирав для себе найвищу планку. Тому оформлені ним видання, маючи всі ознаки національної своєрідності, української ментальності, далекі від будь-якого провінціалізму, стають у один ряд з кращими досягненнями світового книжкового мистецтва.
Далі дослідник підкреслив: у 60-ті роки Л. Андрієвський заявив про себе як митець національно свідомий і залишився таким надалі. Його творча біографія не обмежена вузьким визначенням, хай і почесним. Він давно здобув визнання і славу. Але не зупинився на досягнутому — надумав налагодити повний цикл видавничої справи. І 1998-го разом з Ілоною Андрієвською і її чоловіком Валерієм Михалком під надійним покровительством керівника підприємства «Ремонтник» Андрія Яковича Михалка заснував видавництво «Криниця». Точніше, відродив, бо українське видавництво з такою назвою було в Києві у 1911—1920 роках.
За тринадцять літ роботи у світ вийшло понад сто книг: словники, навчальні посібники, довідкова, дитяча, художня, наукова, науково-популярна література. А першим у художньому оформленні прийшов до читача фундаментальний альбом-каталог «На спомин рідного краю. Україна у старій листівці», що став раритетом. В цьому ряду ще один унікальний альбом-каталог «Не забудьте пом’янути... Шевченківська листівка як пам’ятка історії й культури, 1890—1940», який двічі вийшов у «Криниці». Розпочато випуск дослідження у кількох книгах «Мистецькі роди України. Кричевські й українська художня культура ХХ ст.» Валентини Рубан-Кравченко. Подією став вихід в оформленні Леоніда Андрієвського книг «На межі ІІ—ІІІ тисячоліть. Художники Києва. Із древа життя українського образотворчого мистецтва. Живопис. Графіка. Скульптура» та «Розмай незалежної України. Художники Києва. Українське образотворче мистецтво 1991—2011 років».
Словники — ще одна сфера його видавничої справи. Він автор ідеї та організатор проекту, науковий редактор «Нового тлумачного словника української мови» у 4 томах (укладачі В. Яременко, О. Сліпушко), організатор видання та науковий редактор низки словників, випущених «Криницею».
Днями йому виповнилося 70. Приймаючи численні вітання поважних гостей, Леонід Іванович подумки заглядав у майбутнє, в якому бачить ще чималий шмат роботи для себе на благо української культури.
