У Національній філармонії України виконали твори Йозефа Гайдна, Олександра Скрябіна й Едісона Денісова. У Гайдна та Скрябіна цього року ювілей. А ювілеї — наша слабкість при складанні концертних програм! А от російський дисидент 1970-х Денісов потрапив до програми, можна сказати, за «західним» принципом, за що спасибі диригенту філармонічного симфонічного оркестру Миколі Дядюрі. Втім, Гайдн для свого часу був таким самим авангардистом, як Денісов — для свого (та й він уже давно серед класиків).
Насправді подія в іншому. Прозвучав уперше у нас за останні десять, а то й двадцять літ оркестровий твір Денісова: Варіації для віолончелі з оркестром на тему канону Гайдна «To dіst eіn langer Schlaf» («Смерть — це довгий сон»). І загалом достойно. Звичайно, Антон Павловський — не Іван Монігетті, що був першим виконавцем варіацій у 1982-му, але, схоже, молодий російський віолончеліст зробив усе, що міг.
Смерть і Сон — як брати-близнюки — цієї теми торкався ще Мікеланджело. Пізніше, в ХІХ столітті, вона зустрічається в поезіях Фета («Я в жизни обмирал и чувство это знаю»).
У цьому сенсі опус Денісова — романтичний. У фіналі тут навіть лунає дзвін — як благовіст (теж знак романтичної епохи) — символ того «чогось», що спроможне розбудити людину навіть після летаргічного сну. Але твір авангардний за музичною мовою. Він виявився для Денісова етапним, бо тут уперше використовується такий принцип варіаційного розвитку теми, який пізніше буде застосовано у так званих ґенделівських, бахівських, шубертівських варіаціях Денісова: варіюється не сама тема, а принцип її будови. Тому тут особливо важлива ідея контрапункту та принципова рівноправність соліста й оркестру. Саме цього бракувало на київській прем’єрі варіацій. Тут, здавалось, хтось із них — соліст або оркестр — хотів бути слабшим чи мимоволі був таким. У результаті твір перестав звучати, а лишилося відчуття чогось недоговореного, не до кінця ясного — так буває після тривожного сну, який не можеш достеменно згадати.
Але, у кожному разі, варіації прозвучали набагато ліпше, ніж Другий віолончельний концерт Гайдна, яким відкривали концерт. Забагато метушливості і якоїсь дивної, в даному випадку, обережності звучання.
Зате у другому відділенні нам компенсували всі попередні недоліки виконання. Вісімдесят восьма симфонія Гайдна прозвучала динамічно і впевнено. У передостанній частині (Menuetto) ця музика ніби й справді танцювала, а у фіналі (Allegro con spіrіtо) її умовні персонажі всі до одного жартували і сміялися.
Прекрасно зіграли й «Поему екстазу» Скрябіна.
Маестро Дядюрі, що терпеливо балансував між напливами музичного напруження і спаду, вдалося від першої до останньої ноти протримати слухача в 20-хвилинному «передекстатичному стані» і дати відчути смак тої самої скрябінської млості, єдино можлива розв’язка якої передбачена композитором.
