Тридцять шість літ ця енергійна, завжди привітна жінка працює тут. Ніна Кулаженко — завідувачка костюмерної міського Будинку культури в Кам’янці-Подільському.
Після школи скромна сільська дівчина опинилася на кам’янець-подільській швейній фабриці. Була щаслива, що її, малолітню, взяли, бо тут учням ще й щось доплачували, доки не освоять професію. А в їхній родині, де мама сама виховувала трьох дітей, кожна копійка дорога. Так і зосталася б на все життя «дівчиною фабричною» Ніна, якби не почали боліти від постійного сидіння за машинкою ноги...
Подругу запросили керувати костюмерною в Будинок культури, й вона покликала Ніну з собою: «Там тобі стане легше, усе-таки більше руху». Ніна прийшла на роботу першого вересня з великим букетом айстр. Як до школи. Їхній цех у головному осередку кам’янець-подільської культури тоді складався з трьох працівниць. Була ще праля. Особливо багато костюмів нашили для народного ансамблю танцю «Кам’янчанка». І в народному театрі від прем’єри до прем’єри роботи було з головою. Зате в нагороду костюмерам за вдалі одяганки артисти давали поносити свої сукні. Й дівчата відчували себе сценічними героїнями.
Подруга потім костюмерну передала Ніні Кулаженко. Вона тут тепер сама, та й то на півставки. Пенсія для Ніни Михайлівни — не відпочинок. Їй уже сімдесят чотири(!), але жодного дня вдома не сиділа. «Робота її молодою робить», — жартують у Будинку культури.
Найтяжче, пригадує Ніна Михайлівна, доводилося в перші роки незалежності. Саме тоді їй урізали зарплату. За ті 32 гривні, що їх отримувала, мусила сама все встигнути. «Думала: лусну», — сміється. Впоралася. Доводилося й тутешнім, і відомим артистам, що гастролювали в місті, підганяти перед виступом костюми, пришивати ґудзики. Ніна Михайлівна з великою любов’ю усе це робить. Її радує, коли сотні глядачів аплодують артисту. Особливо коли він одягнутий у костюмерній міського Будинку культури.
Їй часто доводиться бути супервинахідливою. «Кутюр’є» Кулаженко знає, як нелегко нині одягати артистів. Навіть простих стрічечок — і то купити немає за що. Щоправда, чимало колективів уже самостійно шиють для себе костюми. За батьківські гроші. А в шафі Будинку культури є костюми ще 1961 року! Те, що старе, списати б. Але все майно — просто неможливо старе. Та й це не так просто, багато мороки з інвентаризацією, щорічною ревізією. Старої пральної машини, в якій мотор згорів, а потім пропав у котрійсь майстерні, теж не збудешся: інвентарний номер на ній. «Напевне, свою поставлю натомість». Хоч би не сказали ревізори, як у тому анекдоті про школу: «У вас тут зайві вазони. Зараз випишемо штраф». А це діти старалися, назносили до класу. «Зараз частину викину через вікно — і буде все добре!» — викрутився вчитель. От костюмер нічого й не викидає, а як щось переробить, то проводить заміну.
Якось після виступів «зациганили» циганський костюм, то довелося Ніні Кулаженко пошити новий. Створила його буквально з клаптиків, що були під рукою. Головна її робота тепер — перешивати, нових тканин не купиш — дорого. Шкода, стара тканина вицвітає. Ось 40 шерстяних суконь для хору освітян уже зняли з обліку. Придивилася костюмер: низ іще добротний, блакитна шерсть із гарною жовтою аплікацією, та й зробила з них плахти. А на них попит великий. Вишиванки доводиться латати, від багаторічного прання на плечах попротиралися. На щастя, швейна машинка «Подольська» ще не підводила майстриню, жодного разу не була в ремонті. А друга, новіша, «з наворотами», стоїть без діла: щось там у ній капризує.
А тим часом Хмельниччина отримує чи не найбільше в Україні гуманітарної допомоги, секонд-хенди на кожнім кроці. Ось куди треба її спрямувати — в культуру! Такі кутюр’є, як Ніна Кулаженко, все перешиють до ладу, одягнуть з нічого кожен талант.
На знімку: Ніна Кулаженко з юними артистками.
Фото автора.
