У київському видавництві «Альтерпрес» недавно з'явилася серія популярних літературних портретів українських письменників.
Тут вже побачили світ книжки про Володимира Югова, Миколу Сингаївського, Дмитра Білоуса, Ганну Чубач. Згадуємо лише тих, про кого довелось прочитати, анонсовано ж іще кілька імен — Юрій Ярмиш, Віктор Некрасов, Борис Олійник, Андрій Курков. Весь проект зветься «Літературна галерея» й належить одному авторові — Бакуменку. Ці книги, як зазначено на обкладинці, «розраховані не лише на учнів та вчителів загальноосвітніх шкіл та студентів — філологів, а й на широке коло читачів». Втім, скромний тираж — 300 примірників кожної книжки — якраз не назвеш придатним для широкого кола.
А подібні видання справді необхідні. Бо в повсякденному обігу крутяться, мов білка в колесі, лиш декілька літературних імен (до прикладу, Сергій Жадан або Оксана Забужко) — їх «знають» навіть ті, хто цих авторів не читав, хоча насправді це лише псевдознання. Але якби ви справді захотіли щось знати — то, окрім принагідних газетних чи журнальних інтерв’ю, та й то лише з «модними» авторами, не знайдете нічого серйозного. З огляду на це, серія, задумана О. Бакуменком, безперечно, заслуговує на увагу. Окрім усього іншого, до кожної книжки додається докладний список рекомендованих для читання творів того чи іншого письменника. А ще тут є фотовклейки, де можна знайти немало рідкісних фотознімків.
Самі по собі книжки серії не назвеш розкішними — а отже, вони цілком доступні. Ще одна перевага — автор пише про тих, кого добре знає або знав особисто. Це надає його розповідям певної достовірності, збагачує розповідь цікавими деталями. Якраз в деталях Олександр Бакуменко сильний і переконливий. Приміром, він дуже гарно описує бачений ним епізод, коли дітлахи в трамваї №15 виспівували пісеньку на слова Ганни Чубач про «черепаху-аху-аху». Або ось у книжці про Володимира Югова (Остолопова) є багато таких подробиць, про які ми нічого не знали, хоча В.Югов (Остолопов) був багатолітнім автором «Голосу України». А ще — хіба не цікаво дізнатися, що Василь Шукшин був земляком-односельцем дружини Миколи Сингаївського, автора тексту нашої знаменитої пісні «Чорнобривці»? Так само немало промовистих деталей ви знайдете і в книжці про поета й перекладача Дмитра Білоуса.
Отже, можна передбачити, що попит на книжки буде більшим, аніж тираж.
З іншого боку, варто звернути увагу й на деякі прикрі місця. Автор хоче багато встигнути — і в поспішності часом не озирається на написане. І виходить: «В літературному процесі письменника Володимира Югова цікавили ті проблеми, які постійно виникали в його житті». Або: «окрилена душа Миколи Сингаївського, яка, аргументуючи свою думку, доводить, що індивідуальність може розкриватися й формуватися тільки в процесі її активної участі у вирішенні всіх життєвих питань сучасного суспільства». Ніби й зрозуміло, про що йдеться — але ж ця канцелярсько-суконна мова більше личить міліцейському протоколові, аніж книжці про поета.
Також здається, що не дуже коректно хвалити одних поетів за рахунок інших («деяких» або «так званих»). Й при цьому посилатися на «думку народу». Приміром, у книжці про Ганну Чубач автор (як він сам зізнається), «стримуючи обурення», доводить, що нема ніякої «елітарної поезії», недоступної механізаторові чи доярці. Мовляв, наш мудрий народ розуміє, де справжня література. На нашу думку, це спекулятивний аргумент. Бо, скажімо, трактати Сковороди чи вірші Тичини або Свідзінського таки не належать до популярного читання, й доярки тут ні при чому.
І ще, авторові варто подбати, щоб у подальших перевиданнях (а вони, віриться, будуть) не траплялося елементарних курйозів та недоглядів (як-от «підмивало» — замість «кортіло» у книжці про Д. Білоуса). Або: чи варто цитувати і хвалити вірш, де є сумнівна алітерація «часопис долі»? Звісно, такі недогляди пояснюються любов’ю автора до тих, про кого він пише. А любов, як відомо, глуха і сліпа — так ото на те й існують літредактори.
