Оборонець українських світочів

Народився Роман Дмитрович під Львовом у Городку 17 січня 1942 року.

Студентські роки у Львові познайомили його з письменницею Іриною Вільде (авторкою знаменитого роману «Сестри Річинські»). Вона стала йому, як зізнавався, нищівним критиком, добрим порадником (згодом Роман напише цікаві спогади «Таємниці Ірини Вільде» («Дзвін». 1995, № 7-8). Можливо саме завдяки їй Р. Горак і виробив у собі чуття біографії великих людей. Ірина Вільде якось написала: «Даю цю справку Горакові Роману, що він має написати про мене всю правду і тільки правду. Прошу йому вірити. В цьому власноручно розписуюсь дня 26 грудня 1978 року». Отже —відчувала, що він зуміє.

Перший великий роман-роздум про Івана Франка юний Роман Горак назвав дещо претензійно «Велике червоне сонце». Інститут літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР забракував роман. Проте Горака підтримали відповідальний секретар журналу «Жовтень» Юрій Коваль та головний редактор Роман Федорів. Останній запропонував у такому ж дусі написати роман про Маркіяна ІІІашкевича.

Закінчив Роман хімічний факультет Львівського університету, аспірантуру при ньому, став кандидатом хімічних наук. Викладав, вів науково-дослідницьку роботу. Він — заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. М. Возняка в галузі літературознавства (2006). ім. Івана Франка (2007). лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2011). Прозаїк, есеїст, драматург. Нині директор музею Івана Франка у Львові.

Майбутній доскіпливий дослідник великих творців слова (Маркіяна Шашкевича, Івана Франка, Василя Стефаника, Леся Мартовича та багатьох інших), викував власне ставлення до людей і може ствердити вслід за Каменярем, що мало знайшов серед людей правдивих характерів.

Р. Горак у своїх есеях привертає увагу настроєм роздуму. Фактаж у нього насичений і терпкий, аж до болісного відчуття, як-от в есеї про Стефаника. 

За Гораком зміст, роздуми, сила переконань, політико-соціальні передбачення того ж Івана Франка дають впевненість сказати, що Каменяр є пророк і мислитель у найширшім значенні цього слова. Василь Стефаник якось писав: «Шевченко один був у нас, що любив страшно, без застережень і без претензій. А вже Франко не то. Він є вояк, не благословить він і не прощає, а. загорнений в панцир залізний, йде наперед...».

Каменяр саме такий: щоденний, щогодинний борець проти несправедливості, визиску, боровся за покращення життя свого народу і його визволення від чужої і своєї гидоти. Проти соціальних п’явок, що «можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися» (Франко І. Зібр. тв. у 50 т. — Т. 45. — С. 5).

Та ж нині йде повсюдне нищення всього українського: землі, природних українських ресурсів, мови, класичної літератури, усталених народних традицій, фольклору, зрештою спотворення. Йде пряме та нахабне загарбання України.

Всілякі «новоерівці» і їхні адепти, здирники, хапуги й облудники, хруні й рагулі як і в часи

І. Франка, так і тепер діють підступами, брехнею, фізичним насильством, рекетом державним і приватним, громадським і корпоративним, навіть судами. Одним словом, хай простять мене люди — всяка сволота в Україні, що у Львові чи Києві чи де-ін-де. Тисячі негідників колотять Україну й українців. Та й багато хто не здатний на добрі вчинки, аби вирівняти несправедливість, завдану нам часами знущань і рабства, голодоморів і наруг, визиску і грабіжництва відкритого чи прихованого.

Великий Каменяр наголошував, що нинішній час (писав наче про сьогодні!) тим сумний і скандальний, що в ньому переважну силу виявляє назадництво. відступництво, погорда до власного народу, його думок та ідеалів, лакейське прислужництво, що без сорому в масці політичної практичності, тягнеться до посад і авансів. Та найстрашніше — зі всіх боків рівночасно здушити в народі решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь, зломити все. що могло б бути на перешкоді темним силам, закріпити — на віки вічні — панування облуди і кривди людської (Франко І. Мозаїка — Львів: Каменяр. 2001, с. 221).

Розмисли про літературу й мистецтво, про життя видатних українців Роман Горак почав друкувати з 1978 р. Його образна й водночас насичена фактажем документалістика захоплює. Цей пристрасний настрій надає читацьким роздумам нового поштовху. Хочеться пізнавати далі, нове, маловідоме.

Гораковими документальними дослідженнями захоплюються, з ним сперечаються. Або намагаються довести те, чого не знають, щоб показати, що й вони не ликом шиті... А дехто це робить підступно, спотворюючи думки самого Каменяра, не кажучи про праці

Р. Горака та його побратима по перу Ярослава Гнатіва, з яким вони написали та видали одинадцятикнижну, на 5 тисяч сторінок, епопею «Іван Франко», рівної якій нема у світовій біографічній документалістиці: «Рід Якова» (Кн. 1. 2000. 232 с). «Цілком Нормальна школа» (Кн. 2, 2001. 204 с). «Гімназія» (Кн. З, 2002. 360 с), «Університет» (Кн. 4. 2004. 472 с). «Не пора!» (Кн. 5. 2005, 424 с). «В поті чола» (Кн. 6. 2005. 544 с). «Протистояння» (Кн. 7. 2006. 581 с). «Роки страждань» (Кн. 8, 2007, 544 с), «Катастрофа» (Кн. 9. 2008. 476 с). «Guo tendіs?» (Кн. 10. ч. 1, «Відхід», 2009, 450 с; ч. 2. «У притворі вічності». 2009. 384 с).

Піднестися до розуміння ідей Франка закликають автори цього ґрунтовного життєпису.

Повчитися б у нього всім тим, хто цього ще й досі не зрозумів.

Роман Горак написав кілька сот літературознавчих статей, півсотні окремих книжок. Ось лише деякі: «Тричі мені являлася любов» (1983. 1987. 2006). «Задля празника». «У сутінках» (1989). «Лесь Мартович» (1990). «Одна з тисяч безіменних» (1993), «Легенди Нагуєвич». «Целіна родом з Трускавця», «Адреси пам’яті Івана Франка у Львові». «Меценат — бідняк». «Марія, мати Франкова». «Між вогнями. Микола Устиянович» (у співавторстві з Я. Гнатівим) (1994). «Адреси юності Івана Франка в Дрогобичі». «Городок» (1995). «Месник Макомацький» (1996). «Нащадки Івана Франка» (1997). «Стефан Ковалів» (1998), «Розвіяні вітром». «Нагуєвичі. 1936» (1999). «Трагедія Богдана Лепкого» (2002). «Іван Франко та Жовківщина»» (2004). «Загублені на Журавщині» (2005). «Дорога до Жовтанців» (2006). «Твого ім’я не вимовлю ніколи» (2009), «Львів — місто Івана Франка» (2010), «Дрогобич місто юності Івана Франка». «Прозвані юродивими» (2011) та інші.

Про кожну з цих надзвичайно цікавих документальних, художньо-документальних книжок можна написати окреме дослідження. Але це вже, здається, для наступних поколінь науковців, які будуть позбавлені запопадливості перед грошовими мішками.

Нещодавно Р. Горак підготував ще одне фундаментальне художньо-есеїстичне видання в трьох книжках (понад 1600 сторінок) та присвятив його Василеві Стефанику. А перед цим видрукував про нього роман-есе «Кров на чорній ріллі».

У Горака є щось інтуїтивно цілісне, надривне і вражаюче, як і в автора геніальних новел В. Стефаника. Роман також пише подекуди жорстко, насичено й коротко, надривно-правдиво. Така, приміром, його повість про Маркіяна Шашкевича — чолового «Руської трійці».

Роман Горак титанічно працює на культуру свого народу, як це й заповідав Каменяр кожному свідомому українцю.

Славнозвісна повість-есе «Тричі мені являлася любов» — це маленький шедевр Р. Горака про кохання нашого Каменяра. Вона прикувала увагу, примушувала читати щось ширше і глибше про Івана Франка, про все, що його оточувало. Горак покорив чи то блиском викладення листів, стилем. чи близькою молодим темою. Хоча нині не так багато й читають, якщо не сказати, що взагалі не читають. Але тоді Роман Горак відкрив Франка незнаного для нас, молодих, і при цьому зробив це захоплююче, цікаво, неповторно.

Для оборони українського духу у царині душевних запитів і потреб українства потрібна титанічна працездатність, неймовірні зусилля пошуку, зрештою, талант зацікавлено писати і переконувати. У Романа Горака це виходить чудово. Він не лише дослідив і відкрив на терені франкознавства на сьогодні найбільше, а й найкраще, в художньому плані найцікавіше. Принаймні есеїстика читається з тим непідробним інтересом, якого немає у сухих наукових працях, де часто житія славетних фальсифіковано і підтасовано.

Твори Р. Горака набагато цікавіші, ніж деяких інших відомих біографів. Його есеї розмежовують правду й неправду. Його грані багатозначні у зіставленні фактів. Але все це треба читати, щоб розуміти ідеї великих творців рідного слова. Письменник-біограф поспішає, хоче багато встигнути за коротке людське життя.

Пише він і про своїх сучасників у перервах між великими дослідженнями.

Має він у своєму арсеналі й твори про Дмитра Вітовського, Євгена Коновальця, Андрея Шептицького, Володимира Островського, Юрія Липу. Ольгу Дучимінську. а також про сподвижників і сучасників Каменяра.

Задумав Р. Горак створити драму про дружину Каменяра Ольгу Хоружинську — зробив. Має публікації про «Жінку, яка йшла поруч». До речі, цікаво поставлені в театрі відомим режисером і актором Богданом Козаком.

Маючи на оці все це, можна вважати Романа Горака сучасним письменником-енциклопедистом. Таке враження, що він сам більше пише й друкує, ніж може. Він незвичайно плодовитий, як сам Франко. І незвичний письменник, бо хоче нам дати більше знань про українських світочів, ніж будь-хто.

Все що і про кого написав письменник, заслуговує на найкращі слова вдячності. Він велика, дужа й потужна особистість і свідомо робить нашу національну справу якнайкраще. Адже його і наш (дивлячись, правда, для кого!) вчитель Іван Франко казав, що ціль літератури служити народові. Хоча Роман Дмитрович не любить гучних слів. Він служить українству наполегливо і правдиво, послідовно і несхитно. Як і його вчитель. А Горак — завжди учень...

Він у пошуку нових істин. Він хоче багато встигнути, зберегти славні діла наших світочів духу. Іван Франко лишається його провідною постаттю, бо писав для нас, аби ми не були отарою баранів та постійно не длубали скелю отупіння наших співвітчизників... Хай, може, не стане набоїв, але як повчав сина Дмитро Горак, кинь у ворога бодай шапку...

Рядки, що їх любить цитувати Роман Дмитрович із поезії Івана Франка, присвяченої Зоні Юзичинській, надто актуальні й сьогодні:

 

Говоріть. Романе Дмитровичу!

Ми слухаємо Вас із глибокою вдячністю до зробленого вами!