Бувають такі типи державної влади, на тлі яких культура має особливо гарний вигляд, бо ця влада настільки не має нічого спільного з культурою, що культуру можна розглядати окремо... а мухи, як кажуть, отдєльно. Так воно було, приміром, за брежнєвських часів, коли культурна політика держави являла собою щось одне, а сама по собі культура — щось, слава Богу, зовсім інше. Нинішня епоха дивовижно схожа на ту. З цієї причини писати про культурні підсумки 2011 року — легко й приємно.

У нас усе добре

Автор цих рядків справді так думає. Візьмімо хоча б книжки. Їх у нас видається менше двох на душу населення (приблизно 23 тисячі назв на рік). Але можна взяти іншу цифру. Ось список книжок, що стали подіями року, про них усі говорили, навіть іноді ті, хто не читав: Іван Дзюба «Нагнітання мороку». Ліна Костенко «Записки українського самашедшого», Юрій Щербак «Час смертохристів», Юрій Андрухович «Лексикон інтимних міст», Тарас Антипович «Хронос».

Отже, виходить вже не дві, а п’ять. Якщо ви не любите книжок, що їх читають усі, можете обрати іншу, елітарну, п’ятірку — скажімо, вперше видані мемуари Сергія Єфремова, книгу спогадів «Маршал Вінграновський», «Дочекатися музики» (діалоги з Валентином Сильвестровим), дніпропетровсько-запорізьку поетичну антологію «Гімн очеретяних хлопчиків» та нову книгу віршів Тараса Федюка «Хуга». От вам вже десять дуже добрих книжок. І цю арифметику є чим продовжити. Тобто у відносних цифрах у нас не все погано. Якої нам ще лихої години треба, маючи таку літературу?!

Або от форум

Раніше здавалося, що в Україні основна книжкова подія — це Форум видавців у Львові, де раз на рік збираються видатні письменники й видатні читачі. Бувало, на форум щоразу приходив накупити книжок громадянин Юрій Луценко. Цієї осені він чогось не прийшов, але це вже з іншої опери. Головне, що територія інтересу до книги потроху розширюється. Навіть у Києві це помітно — на весняних та осінніх книжкових ярмарках «Медвин» та на потужному Книжковому Арсеналі минулої весни. Тобто, є куди піти окрім, скажімо, столичної Петрівки з її контрабандою. З’явилися книгарні мережі «Є», де можна знайти практично всі важливі українські книжкові новинки, і то не лише в Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Львові, а й у Харкові.

А театр?

І в театрі все добре. Ось у Києві торік відбулося 80 театральних прем’єр — до кризи їх було хіба що на якийсь десяток більше. Що б там не казали, але наш театр живий і здатний відчувати проблеми, якими живе суспільство. З тих восьми десятків варто згадати хоча б одну виставу, що підтверджує це. Маю на увазі «Прошлым летом в Чулимске» Олександра Вампілова у постановці Віталія Малахова в столичному Театрі на Подолі. Малахов зробив незвичайну річ: він ще більше загострив і без того безпросвітну драму Вампілова, і це вийшло несподівано оптимістично. Бо йдеться про героїзм маленьких людей, що намагаються жити у безвихідній ситуації, й віриться, що саме завдяки отим маленьким людям врятується ціле людство. І це зроблено в театрі, який вже 20 років не може вселитися в нове приміщення, бо його ніяк не добудують.

Музика

Тут також можна обрати не менше п’яти подій, за які нам не буде соромно хоч і перед цілим світом. Приміром, Міжнародний музичний фестиваль «Тиждень високої музики з Романом Кофманом», проект Національного симфонічного оркестру під орудою Володимира Сіренка — «Всі симфонії Бориса Лятошинського», прем’єра «Колиски життя» Євгена Станковича в Дніпропетровському оперному театрі. А також перше концертне виконання «Коли цвіте папороть» того самого Станковича — коли зал 20 хвилин аплодував стоячи. І, щоб розбавити цей надто елітарний список, можна назвати ще одне явище. Це програма Марії Бурмаки на телеканалі ТВІ — «Музика для дорослих». Можливо, для нормальної культурної ситуації це — рядова річ. Та якби на будь-якому іншому з наших телеканалів можна було знайти щось подібне — не варто було б і згадувати цю програму. Але вона така, здається, одна.

Арт-ситуація

Авторитетний арт-критик Марія Хрущак, головний редактор журналу «Українська культура», склала свій рейтинг мистецьких подій та акцій 2011 року. Тут півтора десятка позицій. Серед них — презентація виставки ПінчукАртЦентру на 54-му Венеційському бієнале, проекти «Василь Єрмілов» та «Космічна одіссея» у Мистецькому Арсеналі. Ще подія — наш художник Анатолій Криволап встановив новий світовий рекорд продажу для українського мистецтва — його картину «Ніч. Кінь» продано за 124,4 тисячі доларів на аукціоні Phіllіps de Pury & Co в Лондоні. Пані Марія Хрущак вважає, що арт-ситуація в нас таки потроху устатковується, «стає легше відрізнити толковий арт-проект від профанних псевдоінтелектуальних потуг, а коло мистецької тусівки розширюється, смак глядача потроху виховується, а все інше — питання часу».

Великий екран

Торік завершено фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» — перша за багато літ кінострічка, зроблена з нашими акторами і за наші гроші. Щодо іншого — посилаємося на оцінку Дениса Іванова, президента компанії Артхаус-Трафік, директора Одеського кінофестивалю. Він називає знаковими для українського кіно такі події. 1. Отримання Мариною Вродою «Золотої пальмової гілки» у Каннах. 2. Підписання Україною та Францією угоди про спільне кіновиробництво (бо держфінансування може не вистачити, щоб повномасштабні кінопроекти могли окупитися на внутрішньому ринку). 3. Подальший відхід від радянської моделі фінансування кіно й наближення до європейської (не просто виділення грошей — а Конкурс кінопроектів). 4. Створення незалежної від держави «Української кіноасоціації» — громадської організації, до якої мають увійти основні кінокомпанії.

Нарешті про неї

Минулого року письменник Василь Шкляр відмовився отримувати Шевченківську премію за свій роман «Чорний ворон» — доти, доки з уряду не піде певний міністр-українофоб. Шкляра звільнили від тягаря премії — але не від міністра. До цього ми говорили тільки про культуру, а не про владу. Так і задумано. Бо, зрештою, держава, яка б хороша не була, — вона не диригує симфонічними оркестрами, не ставить спектаклів і не знімає кінострічок, не пише віршів замість Ліни Костенко. Та не можна сказати, що вона нічого не робить. Якраз у царині культури вона робить зараз більше, аніж робилося за останні 20 років. Але, перш ніж зупинитися на цьому, зробимо маленький ліричний відступ.

Про півтори книжки

На початку ми говорили, що в нас на душу населення є насправді більше хороших книжок, аніж півтори. Але спробуйте знайти їх десь поза Києвом. Ми взяли першу п’ятірку зі свого рейтингу (див. вище) й спробували з’ясувати, чи є ті книжки в книгарнях, скажімо, Дніпропетровська, Запоріжжя та Донецька. Результат: окрім «Записок українського самашедшого» — просто нема. І не було. Тут є спокуса думати: якщо в Запоріжжі немає книжки Дзюби «Нагнітання мороку», то там відбувається те, про що й написано в книжці: нагнітається морок, встановлюється пам’ятник Сталіну. Не так давно було щось схоже — коли йшлося про присвоєння імені Стуса Донецькому університетові. Чи варто звинувачувати в непатріотизмі тих, хто був проти? Все простіше — в Донецьку просто нема книжок Стуса. Тож про що сперечатися? Нема книжки — нема й попиту на ім’я. І ця ситуація має не регіональний, а всеукраїнський вимір. Бо наше телебачення відсуває на узбіччя все, про що ми тут говоримо. А телевізор у нас, як-не-як, — основний вихователь та організатор громадської думки. Навіть якби у нас в культурі протягом року з’явилося хоч і в сто разів більше книжок чи фільмів — ми про це просто не дізналися б. Отже, тої чи іншої книжки для нас не існує, бо ми її не читали, а не читали — бо її в нас нема. На цьому вибудовується державна політика: а якщо нема — то, може, й не треба?

І знову про неї

І як влада вирішує цю проблему? Вона вирішує її системно — як ніколи. Погляньмо на «культурні» ініціативи влади, оприлюднені протягом року. Згадаймо скасування квот на українську музику в радіотелеефірі. Або поправку щодо вільного вибору мови виховання в дитсадках і такий самий пункт — в урядовому законопроекті про вищу освіту. Або — законопроект № 9073 «Про засади державної мовної політики», де взято пункт про запровадження «регіональної» мови там, де є 10 відсотків носіїв цієї мови, — і таким чином у список російськомовних регіонів потрапляє навіть Чернігівщина! Вже на початку нового року Верховна Рада не проголосувала за проект постанови про мораторій на закриття загальноосвітніх закладів у регіонах, де такі заклади під загрозою, бо становлять менше половини від загальної кількості (у Донецькій області — 13%, Луганській — 22%, в Криму — 1,3%). Тобто, бачимо-таки системний підхід до справи: йдеться про витіснення навіть не самої культури, а попиту на неї. Схема така: якщо витісняється мова з дитсадка, то далі «самі собою» скорочуються й школи. А потім вже діти певного регіону «відчувають потребу» вчитися у вишах тією мовою, до якої звикли у школі. А щоб у них поза школою чи університетом не виникало спокуси думати про щось інше — україномовний продукт витісняється з кінотеатру, радіо й телеефіру. Коло замикається — бо де візьметься потреба, якщо її завчасно витіснено, — й можна буде сказати: що ж, так історично склалося.

Фільм як модель

Фільм Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», окрім усього іншого, є чудовою моделлю нашої загальнокультурної ситуації. Герой фільму народився на Полтавщині, в юності став радянським льотчиком, потім потрапив у полон до німців, далі пройшов сталінський концтабір і, нарешті, втік у Канаду, в резервацію до індіанців. Виходить так, що українською цей хлопець розмовляв тільки в дитинстві. Далі — служив в армії, де мова російська, потім — полон, де мова німецька, далі — Колима, де мова знов російська. Зрештою, виходить так, що українською мовою йому найкраще розмовлялося тільки в тайзі з ведмедем і з в резервації — з індіанцями. Більше — нема з ким. Отака ситуація. І наша нинішня «культурна політика» — не що інше, як спроба закріпити цю ситуацію.

P. S. До речі, нинішній рік у нас оголошено Роком Культури.

Мал. Володимира ВАСЬКОВЦЕВА.