І ярий крик, і біль тужавий

Це він на третьому році вимушеної еміграції зболено напише, звертаючись до милої серцю України:

Але нерідко голос поета набирає таких несподіваних гнівних відтінків і тонів, якого, траплялося, не сприймали навіть його найближчі друзі:

То «Псалми степу», написані на початку вересня 1923 року в таборі для переміщених осіб у польському містечку Каліш. Певна річ, що продиктовані вони насамперед болем, пережитим зі втратою вітчизни, прикрою поразкою національно-визвольних змагань, еміграційною безпорадністю.

І все-таки цей чотиривірш завершується в іншій тональності. Поет ніби виправдовується за свою болючу нестриманість:

«Прости, прости за богохульні вірші,

Прости тверді, зневажливі слова!

Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші 

Гіркі й пісні глуха душа співа».

А у «Варязькій баладі» Україна в Маланюка постає в образі легковажної повії, яка розтринькала усі надбання попередників-державників («Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?»), а вночі відьмою, розгорнувши кажанові крила, летить «страшна й розхристана на шабаш — своїх дітей байстрючу пити кров...». Тут кожен рядок, немов удар батога. Таким чином поет прагне привести зневірений народ до пам’яті, повернути йому національну свідомість, національну гідність. Ця начебто нелюбов, як може здатися на перший погляд, йде від великої любові. Як це робили і його великі попередники, зокрема Пантелеймон Куліш й Іван Франко.

Євгена Маланюка літературознавці відносять до так званої празької школи, основу якої становили вчорашні учасники визвольних змагань 1917—1920 років, які не з власної волі опинилися на чужині, зокрема у столиці Чехо-Словаччини. Це були особистості, які сприйняли поразку української революції як національну ганьбу, але не впали у розпач, не опустили руки, а, навпаки, — вірили в силу духу свого народу, кликали його до бою. Згадаймо хоча б безкомпромісну статтю Олени Теліги «Партачі життя», в якій вона показує-розвінчує бездарність лідерів Центральної Ради, які через свою безпечність, довірливість, недалекоглядність привели Україну до політичної катастрофи. Безперечно, це літературне угрупування, сформоване на межі українського й європейського світів, зазнало потужних впливів західної культури. Вони, за словами тієї ж Олени Теліги, змагалися всіма своїми силами й талантом, аби створити новий тип українця.

Але є й інший аспект, на який майже ніхто не звертає увагу. Усі «пражани» були активними авторами «Літературно-наукового вістника» і «Вістника», які у Львові редагував Дмитро Донцов. Втім, такий наголос було зроблено ще у 1928 році літературним критиком Феліксом Якубовським, який у своїй лекції «Національне й соціальне в українській літературі», прочитаній у Києві, наголосив, що «в Західній Україні є дуже цікавий і талановитий поет Маланюк, учень Донцова», чим викликав на себе бурю ортодоксальної критики. І насамперед закидали лектору те, що він хвалив Маланюка епітетами «цікавий і талановитий», а не дав йому соціальної характеристики. Хоча заперечувати цікавість і талановитість уже на той час автора поетичних книг «Стилет і стилос» та «Гербарій» — інакше, ніж професійним маразмом, назвати не можна.

Та повернемося до творчих контактів поета з «Літературно-науковим вістником». Саме вони дали право видатному українському історику Ярославу Дашкевичу на порозі нинішнього століття сказати буквально таке: «Якось поза увагою сучасного інтелектуала опинився велетенський вплив «неглибокої й неоригінальної... сірої» людини як на маси, так і на індивідуальності (хоча б на когорту «вісниківців», всупереч правді — лише для того, щоб уникнути імені Донцова, перейменованих на «празьку» чи навіть «варшавську школу», хоча для них ні в Празі, ні у Варшаві жодної «школи» не було, а школа була в особі Донцова та його «Літературно-наукового вісника» і «Вістника» у Львові)».

Непростим, тернистим було й особисте життя Є. Маланюка. Коли хлопчині, який народився у степовому містечку Архангород  (тепер Новоархангельськ на території нинішньої Кіровоградської області), заледве минуло шістнадцять років, померла його мати, яка походила з родини сербських осадчих, з дворянського роду. Через кілька літ не стало і батька. Три сірих роки у холоді й голоді провів у таборах для інтернованої петлюрівської армії. Щоправда, потім закінчив господарську академію у чеських Подєбрадах, здобув інженерний фах.

У 33-річному віці одружився з чешкою Богумілою Савицькою, що походила з Моравії. Невдовзі у молодого подружжя народився син Богдан, родина жила у Варшаві, де Євген Филимонович працював інженером. Здавалося, все налагоджується, входить у звичну життєву колію після багатьох років митарств поета-вигнанця. Але всі добрі надії розбила-знищила війна, яка смертельним смерчем котилася скривавленою Європою.

Фронт невпинно наближався до польської столиці. Письменник добре розумів, що залишатися у Варшаві — це ризикувати як власним життям, так і своєї родини. Підштовхнув до такого кроку і лист від Петра Одарченка зі страшною звісткою: йшлося про дику розправу енкавеесників над поетом Юрієм Липою, який залишився у селі Бунів, що на Львівщині. «У Варшаві ми, властиво, все покинули, як стояло... Аж страшно згадати!», — писав письменник згодом у листі до Оксани Сембай-Галицької.

Вирішили перебратися у моравське село Кундштат, де мешкала рідня матері Богуміли. Та в даному разі поет недооцінив можливості сталінських опричників. Як тільки радянські війська у травні сорок п’ятого року зайняли сусіднє село, пізно увечері до Маланюків навідався місцевий поліцейський і попередив, що військова комендатура має списки російських та українських емігрантів, які підлягають негайному арешту. Є там і прізвище Євгена Маланюка. Тієї ж ночі поет покинув моравське село. Через той поспіх та хворобу сина дружина зосталася в Моравії.

Попервах ніхто з цієї несподіваної розлуки трагедії не робив — сподівалися, що надовго червоний режим не затримається. Коли ж стало зрозумілим, що радянське військо не поспішає залишати Чехо-Словаччину, Богуміла з сином спробувала перетнути кордон з Німеччиною нелегально. Але їх затримали прикордонники. Щоправда, повірили на слово, що мати з сином заблудилися — і відпустили.

Зустрівся Євген Маланюк з дружиною аж восени 1962 року. У Варшаві. Колишній офіцер, вийшовши на пенсію, все-таки зважився на такий доволі ризикований крок. Хоч у польському посольстві в США (на американський континент письменник переїхав у 1949 році) прямо заявили, що не можуть гарантувати йому безпеку.

Чому саме вибрали польську столицю? По-перше, то було місто їхньої молодості, з яким пов’язані приємні спомини. А по-друге, у Варшаві жила рідна сестра Богуміли, що значно полегшувало там перебування двох уже немолодих людей. І все-таки польські «тайняки» не випускали їх з поля зору, ходили буквально назирцем. Але до арешту не дійшло. «Мама вернулася до Праги розхвильована, але дуже щаслива», — згадував пізніше син Богдан. Щоправда, їй усе-таки довелось давати пояснення тамтешній спецслужбі. А через рік Богуміли не стало. «Прошу Вас замовити Службу Божу за упокій душі раби Божої Богуміли, яка залишила мене й сина 4.10.63. Це єдина, незаступна, найдорожча Дружина. Стан мій такий, що писати про нього не варто. Мушу пережити і якось далі жити, але сенсу життя вже майже немає», — писав поет через місяць після смерті дружини до вже згаданої О. Сембай-Галицької.

І все-таки після довгої розлуки він хотів побачити сина. І наприкінці літа Богдан нарешті прилітає в Америку. Настільки все конспірувалося, аби не зашкодити синові, що навіть запрошення для приїзду оформили від іншої особи. Осінь вони прожили разом, багато мандрували, а ще більше — розмовляли. Саме ця зустріч додала письменникові декілька років життя. Тепер Євген Филимонович чекав від сина нових листів, сподівався на нову зустріч. І вона відбулася влітку 1967 року в Парижі. А потім вони здійснили мандрівку Італією.

Через півроку — 16 лютого 1968 року — Євгена Маланюка не стало. Він помер від серцевого нападу у своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Його знайшли наступного дня на підлозі зі складеними на грудях руками. Про що він просив у Всевишнього — ми можемо тільки здогадуватися. А в кишені його піджака лежав квиток на вечірній спектакль у місцевій опері.

Маланюка нам треба читати й перечитувати, адже його поезія й публіцистика наскрізь актуальні і сьогодні. І залишатимуться такими, допоки житиме під сонцем український народ. «Щоб повстала або зникла держава, мусить, перш за все, існувати ідея цього повстання або зникнення... Ідеї виростають й мужніють на грунті національної культури — ось чому праця на царині культури є сьогодні хоч і запізненим, проте загальноукраїнським ділом...» Це з його реферата, з яким молодий військовий старшина у 1922 році виступив у польському містечку Каліш, у таборі інтернованих вояків УНР, які пізньої осені два роки тому перейшли польський кордон і припинили збройну боротьбу за незалежність України.

Хіба втратила актуальність сьогодні ця теза? Анітрохи.

Чи взяти інше. У статті «Малоросійство», написаної з нагоди сорокових роковин жовтневого перевороту в Росії, письменник застерігає: 

«...Проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв’язаних з нашою основною проблемою — державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо». Наче у воду дивився!

Принагідно нагадаємо читачам, що саме мав на увазі письменник під цим поняттям. За його словами, малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство (підкр. Є. М.). Це, кажучи московською урядовою мовою ХVІІ століття, — шатость черкасская, а мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це самоотверженность малороссійская. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада й агентурність.

«Малоросійство, — наголошував Євген Маланюк, — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».

Маланюкова поезія, Маланюкова публіцистика — це своєрідне радіактивне опромінення ракових клітин українського характеру, а точніше — малоросійського менталітету: безвільності, пристосуванства, егоїзму, загумінковості... Це він у таборі інтернованих у 1921 році з болем напише про тих, хто не зумів у вирі великих політичних потрясінь скористатися своїм шансом здобути свободу і державність:

Маланюкове слово надихає-зміцнює здорові національні сили, мобілізовує українство відстоювати свої права. Після заглиблення в його поетичні інвективи вже неможливо стояти на колінах, випрошуючи у ворога милості. Чи не тому за тоталітарних часів так боялися Маланюкового слова, намагаючись відсторонити-відмежувати від нього усіх живущих у московській імперії, і насамперед — українців, яким передусім воно адресоване. Отож, поет зовсім не лукавив, коли ще на початках творчого шляху викарбував своєрідний епіграф свого многотрудного життя: