Для нашої національної пам’яті та історії України бій під Крутами 29 січня 1918 року — вузловий момент, символ боротьби за українську державність. Крутянський бій — приклад жертовності, відданості державі, а також трагедія, покликана мобілізувати націю перед загрозою зовнішнього втручання. Активне політичне використання цього бою сформувало навколо нього низку міфів, уже усталився набір певних стандартних пафосних фраз, якими щосічня наповнюються шпальти популярних періодичних видань. Тут можемо знайти і «триста гімназистів-спартанців», і звинувачення Петлюри в загибелі Студентського куреня, і твердження про малодослідженість бою, і відсутність джерел. А втім, історики успішно деконструюють міфи, що циркулюють навколо Крут. Цього підтвердження — новітні наукові студії.
Стосовно більшості із 27 крутянців, розстріляних більшовиками та похованих у Києві на Аскольдовій могилі, відомі лише прізвища. Є певні відомості хіба що про Володимира Шульгина, Володимира Наумовича, Григорія Піпського, Івана Сорокевича. Проте архіви зберігають чимало інформації, і копітка праця історика дає змогу знайти її, опрацювати та донести до громадськості.
У Державному архіві міста Києва зберігається тека із кількома аркушами. Тонесенька, але надзвичайно цікава, бо це — особова справа студента київського університету св. Володимира (нинішній Київський національний університет імені Тараса Шевченка) Миколи Васильовича Божинського-Божка (на знімку), який загинув під Крутами в січні 1918 року, захищаючи свою країну.
Він прожив коротке життя. Народився у дворянській сім’ї в селі Калкаїв (тепер — села Старий і Новий Калкаїв Семенівського району на Полтавщині). Це сталося 23 жовтня 1895 року. Миколу змалку оточували українські мова та традиції, дух свободи та хазяйновитість. Рід Божинських-Божків отримав дворянство в часи походу Наполеона на Москву. Далекий предок Миколи відзначився в одному з боїв, чим і заслужив високе звання.
Хлопець навчався у Лубенській чоловічій гімназії, відомій далеко за межами Полтавщини. Тут давали високоякісну освіту. Звідси вийшло чимало політиків, митців, науковців. Серед випускників — діячі Української Народної Республіки Володимир Шемет, Микола Порш, Микола Чеботарів, поет Григорій Чупринка, дитячий письменник Олесь Донченко.
Миколу вабив Київ. На початку Першої світової війни він приїхав сюди та вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету університету св. Володимира. І ось настав 1917-й. Упав царизм. Повіяв вітер свободи. З’явилась надія, що українство тепер не буде вторинним та приниженим. Виникає Українська Центральна Рада як повноважний представник усього нашого народу. Висуваються вимоги автономії для України, відбуваються Національний конгрес, селянський, робітничий, військовий з’їзди. Під час революції ледь не щодня виникали різноманітні громадські організації, товариства, ради. Одну з них — об’єднану народно-пролетарську організацію лівих соціалістів України — очолив Микола. Тоді соціалізм був у політичній моді.
Наприкінці 1917 року щойно проголошена Українська Народна Республіка постала перед фактом збройного конфлікту із більшовиками.
Ті мали вельми специфічні уявлення про соціальну справедливість і йшли в Україну встановлювати новий політичний лад. Українська армія на той момент ще не виникла. Опір більшовицькому наступу чинили окремі українізовані частини колишньої російської імператорської армії та добровольчі загони.
Серед київської молоді виникла ідея організувати студентський курінь. Записуватися до нього прийшли не лише слухачі курсів з Українського народного університету, а й старшокласники кількох київських гімназій. Записався до куреня і Божинський-Божко. Тоді він працював у Міністерстві земельних справ УНР, однак легко проміняв крісло чиновника на шинель і гвинтівку й вирушив на захист своєї держави. Під час бою під Крутами потрапив у полон і був розстріляний разом з іншими 26 юнаками.
Доля відвела Миколі Божинському-Божку 22 роки. Нібито в його житті не було нічого особливого — народився, навчався, працював. Але трагічна загибель за Україну зобов’язує нас пам’ятати цього парубка в окулярах.
Віталій СКАЛЬСЬКИЙ, історик.
Київ.
Фото з архіву автора.
