Вінничани готують експедицію до місця ув’язнення Василя Стуса. Гідом у подорожі до Пермської області Росії буде колишній політв’язень Василь Овсієнко, він півтора місяці провів в одній камері з поетом.

У Чусовському районі біля села Кучино, у карцері табору для політв’язнів, обірвалося життя поета-борця. Сталося це у ніч з 3 на 4 вересня 1986 року. Поховали його на цвинтарі у селі Борисово цього ж району. Поїздку у ті місця ініціював голова Конгресу української інтелігенції Вінниччини, керівник обласного літературного об’єднання імені Василя Стуса поет Василь Кобець. Про це він повідомив на презентації нової книги про нашого поета-земляка «І в смерті з рідним краєм поріднюсь» (Василь Стус і Вінниччина). На презентації був і Василь Овсієнко.

— Я вдячний панові Овсієнку, що дав попередню згоду вирушити з нами у далеку дорогу, — сказав Василь Кобець. — Це буде ще однією даниною пам’яті людини, ім’я якої стало символом незламності духу і великого таланту. А ще наш Василь був людиною совісті та кришталево чистої душі. Точний час експедиції поки що не визначено. А після неї буде видано ще одну книгу про нашого земляка — Героя України Василя Стуса.

Більше мільйона книг і віртуальний музей

Книгу «І в смерті з рідним краєм поріднюсь» (Василь Стус і Вінниччина) підготувала відома поетеса Ніна Гнатюк разом зі своїм сином, журналістом Тарасом Ковальським. У книзі 528 сторінок. Тут — окремі вірші, уривки з листів поета, присвячені рідному краю (Стус народився у селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині 6 січня 1938 року), вміщено багато статей, спогадів про поета, віршовані присвяти йому. Загалом зібрано публікації 95 авторів.

— Знаю, що загальний наклад книг батька і про батька уже перевищів мільйон примірників, — каже син поета 45-річний Дмитро Стус, який також взяв участь у презентації. — Торік я дізнався, що у Франції вийшла книга. Мені передали один примірник. Ще один, знаю, є у Французькому культурному центрі в Києві. Плануємо створити в Інтернеті віртуальний музей батькових творів, розповідей і спогадів про нього.

Принагідно Дмитро згадав про долю музею у Горлівці. У цьому шахтарському місті Стус працював після Донецького педінституту. Ветеран МВС Олег Федоров створив у Горлівці музей Стуса і утримував його на власну пенсію. Ентузіастові вже 75 літ, нема сил і коштів надалі забезпечувати діяльність музею. Місцева влада відмовилася взяти експонати на баланс управління культури, мотивуючи тим, що в бюджеті не передбачено грошей.

Дмитро каже, що його розчулили дзвінки від простих людей, які цікавилися, скільки треба коштів на утримання музею, створеного Федоровим. «Мені повідомили, що Президент розпорядився зберегти заклад, — каже Дмитро. — Але ми таки створимо в Інтернеті ще й віртуальний музей батька». Ще він розповів, що Центр з вивчення творчості Стуса планують відкрити в Острозькій академії. Дмитро доносить слово батька до людей, він — літературознавець, кандидат філологічних наук, головний редактор часопису «Київська Русь», лауреат Шевченківської премії.

Якщо не можеш вибачити...

Деякі з батькових уроків Дмитро пам’ятає досі. «Як і більшість хлопців у перехідному віці, бувало, не розумів тата, — розповідає Дмитро. —Пам’ятаю, якось він дав мені прочитати щось філософське. А яка там філософія у сьомому класі?! Нагримав на мене. Я почав захищатися, мовляв, я теж людина, а ти кричиш. Тоді він каже: «Людьми не народжуються. Більшість, на жаль, цього так і не усвідомила. Запам’ятай, тільки декому вдається стати Людиною».

На все життя зберіг у пам’яті син ще один урок батька.

— Важко згадувати про той епізод, — продовжує Дмитро. — У нас у квартирі все догори дном, обшук, мама в сльозах. Батька забирають чужі люди, і через це вони враз стали для мене ворогами. А тато каже: «Сину, вибач цим людям». Я не міг втямити, що він каже. Батько продовжив: «Якщо не можеш вибачити, то хоча б зрозумій їх, вони не винні. Не дивися на світ через зіниці злості та ненависті, інакше ніколи не станеш Людиною».

— Не запусти в душу зненависті! — навів слова поета його побратим Василь Овсієнко. — За душею треба так само стежити, як за тілом. Чиста, свята душа — то запорука людського здоров’я, — писав Василь Стус.

В автомобілі прокололи три шини

Поет Володимир Шовкошитний, заступник голови Спілки письменників України, — один з тих, хто брав участь у перепохованні Василя Стуса. Він розповів, як непросто це далося. Спротив був значний. Що на Уралі, що в Києві. Навіть у автомобілі, яким мали доставити ексгумоване тіло до аеропорту в Пермі, хтось проколов три шини. «Перед поїздкою до Пермі я заручився підтримкою Спілки письменників і Спілки журналістів, —каже пан Володимир. — Взяв листи за підписом їхніх керівників. Не тільки в Києві, а й в Москві. Спершу кадебісти у Чусовському районі були категорично проти ексгумації. Довелося вдатися до шантажу. Перед чиновником у званні майора поклав на стіл копії привезених листів і сказав, якщо не дозволять ексгумацію, про це буде повідомлено у більшість впливових ЗМІ в Союзі та за кордоном. Майор попросив зачекати, очевидно, пішов радитися. Повернувся десь за півгодини. Незадоволено сказав: «Забирайте!..»

Разом з тілом Василя Стуса до Києва привезли тіла ще двох політв’язнів — Олекси Тихого та Юрія Литвина.

Володимиру Шовкошитному вінничани вручили козацький орден Івана Богуна.

Про те, наскільки замовчуваним було ім’я Василя Стуса, розповів професор літератури Вінницького державного педуніверситету імені Коцюбинського Анатолій Подолинний. «Я майже ровесник Василя, — каже пан Анатолій. — Навчався на філологічному факультеті нашого університету. Жодного разу ніхто навіть не згадував прізвище Стуса. Так само було пізніше. Де б не працював — у школі, у товаристві з охорони пам’яток культури, в університеті, не мав жодної інформації про таку величну постать. І тільки під час горбачовської перебудови, коли тіло Василя повернули в рідну землю, стало відомо те, що так надійно замовчувала радянська ідеологічна система».

Вінницька область.

Дмитро Стус запалив свічку пам’яті перед портретом батька (поруч  — директор Вінницької обласної бібліотеки, де відбувалася презентація, Наталія Морозова).

 

Фото автора.