Без дублерів

Судячи з економічних показників, у театру немає проблем із прихильною публікою. За словами художнього керівника Марка Бровуна, в 2011-му колектив показав 470 вистав, доходи від яких — 7 273 тисячі гривень, майже на 1 300 тисяч більше, ніж у попередньому році.

«Всього в репертуарі — 47 вистав. Це величезна праця акторів, режисерів, постановочної частини, усього колективу, — зазначив художній керівник. — Граємо не лише на рідній сцені, хоча цього року кількість виїзних вистав узимку зменшимо. Причина — неготовність деяких міст прийняти театр. От, зібралися до одного шахтарського міста, а нам кажуть: «Опалюємо Палац культури, дайте нам 30—40 відсотків від вашого збору». А в нас самих невеликий доход, що ледь покриває витрати. Головне — щоб місто побачило повноцінну виставу. Хіба опалення палацу — самоціль? Це неправильно, з такими людьми працювати важко».

Зате у власних стінах театр готовий пропонувати спілкування із глядачем на всі смаки: велика сцена, мала сцена, театральна вітальня та нещодавно відкрита «Червона зала». Якщо театральна вітальня — це єдине в місті театр-кафе, то останній майданчик швидше нагадує салон із камерною атмосферою, гарною музикою та можливістю насолодитися мистецтвом за чашкою чаю чи кави. Втім, на прем’єрному показі програми «Марія Каллас: життя без любові» із Любов’ю Доброноженко в головній ролі публіка, зачарована магією голосу та акторської гри, так і не доторкнулася до частування.

Один із секретів успіху — робота в театрі одразу кількох режисерів, що привносить і різноманітність, і конкуренцію. Художній керівник каже, що охоче взяв би ще одного режисера: «Навіть квартира трикімнатна є. Знайдемо фахівця — вручаємо ключі, і працюй». У муздрамі не бояться доручати постановки молодим. Приміром, 26-річний Ігор Матіїв, що вже зробив три вистави, у тім числі, резонансну мелодраму «Жіночий клуб» Менчела — рідкісний випадок професійного зростання молодого режисера. Порадувала здобутками й Ганна Цибань: у її активі — блискуча вистава для дітей «Котигорошко», а також програми в театральній вітальні та «Червоній залі».

Деякі зміни в театрі певною мірою пов’язані з оновленням акторських поколінь. Хтось побачив улюблених акторів із нового боку, хтось відкрив для себе нові імена. Одна з несподіваних вистав, що здобула успіх із першого ж вечора, — «Саме там, саме тоді» Слейда (режисер Ігор Рибчинський). Акторський дует Андрія Романія та Ольги Заворотько на одному диханні зіграв іронічно-зворушливу історію кохання. Вистава стала дебютом Романія на малій сцені й дозволила по-іншому розкритися цьому талановитому актору. Несподіваною для багатьох виявилася і нова роль Віктора Жданова (комедія «Мою дружину звуть Моріс» Шарта). «Ми побачили цього актора в іншому стилі. Він здібний артист, упевнений, ми ще відкриватимемо та відкриватимемо його», — сказав Марко Бровун.

Удачею вважають у театрі постановку мюзиклу «Леонардо. Кохання, якого не було» на музику Кіма Брейтбурга, де «зіркою» став володар першої премії фестивалю «Слов’янський базар-2011» Володимир Квасниця. Нещодавно артист знову побував у Білорусі на запрошення президента Олександра Лукашенка. Наявність яскравих творчих особистостей схилила керівництво театру до прийняття епохального рішення.

— Нещодавно ми на художній раді вирішили припинити практику двох виконавців однієї й тієї ж ролі, — поділився новиною Марко Бровун. — Це дуже небезпечно, але свого часу Георгій Товстоногов казав: «Краще я зроблю термінове введення, ніж працюватиму двома складами». Зараз у нових постановках — «Жінки» та «Фредерік, або Бульвар злочинів» — збираємося робити лише по одному складу. Бо кожен актор — це індивідуальність, іншого такого немає».

У театрі сподіваються, що така практика поліпшить якість вистав. «Уявімо, ми довго йшли сходами, і можна було б іти далі із закритими очима. Але тут трапилася висока сходинка. І треба розплющити очі, зупинитися, подумати, що робити далі. Ми повинні змінитися, бо ми — національний театр. Добрати якісну трупу, гарних керівників, балетмейстерів, хормейстерів, диригентів, асистентів режисера, режисерів. Усе це повинне працювати», — переконаний художній керівник.

Серед чотирьох запланованих до кінця 85-го сезону прем’єр — жодного класичного твору. Втім, українська класика в репертуарі театру є: «Енеїда», «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями». Є Чехов та Островський, Булгаков і Стельмах. Поцікавилася у Марка Бровуна: «Наскільки затребувана сьогодні класична драматургія?»

— Ми поставили в минулому сезоні «Без вины виноватые» Островського, проте будемо чесними: якщо відпустимо цю виставу у «вільне плавання», вона не буде дуже відвідуваною. Адже в середньому ми продаємо 90 відсотків і більше квитків. Так, ходитимуть школярі, студенти, хтось із дорослої публіки. Та тривалого випробування ця п’єса не витримає. Навколо інше життя, інший світ. Треба відчувати дихання часу.

Співрозмовник не виключає, що до участі в класичних постановках можуть запросити когось із московських «зірок» — для підтримання уваги публіки. Тим часом колектив шукає п’єс, цікавих донецькому глядачу. «Мрію поставити в нас «Людину, що сміється» Гюго чи «Безталанну» Карпенка-Карого. До нас приїздив театр із Коломиї, привозив «Боа Констриктор» Франка — приголомшує! Я сказав: «А що, як поставити це в нас?»

Утім, хтозна, як сприймуть у регіоні, що дав країні найбільше мільярдерів, п’єсу про життєвий крах типового капіталіста. Адже зараз до театру приходять шукати розради, а не відповіді на гостросоціальні питання.