У Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі підготували для дітей музичну виставу «Котигорошко» за мотивами народної казки. За словами режисера-постановника, автора інсценізації Ганни Цибань, казка мала вийти «максимально українською і зрозумілою дітям, щоб вони побачили, що, окрім зарубіжних суперменів, у нас є свої справжні національні герої, здатні визволити світ від зла».
Вистава яскрава, насичена національним колоритом. Тут тобі й шаровари з вишиванками, і рушники, і калина, і вареники...
Один з головних козирів вистави — видовищність. Змій літає, риби «плавають» над сценою, потонулий корабель видніється за товщею води, скам’янілі люди просвічуються крізь кам’яний полон (художник-постановник Тетяна Чухрій). Динаміка, рух, енергія — все на тлі чорного дзеркала сцени і приглушеного світла — і кольоровий домашній затишок, і хащі змієвого лігва.
Діти зазвичай усе беруть на віру і сприймають буквально. Втім, здається, уже не так наївно, як раніше. Хлопчик років семи зітхав: «Невже Змій — це не спецефект?!» І переконував, що камінь, піднятий Котигорошком, не може бути справжнім. Здавалося б, кому, як не дітям, вірити у силу казкових персонажів? Може б, і вірили, але звикли до інших, комп’ютерних і кіношних.
Щоб переконати дітей у реальності театральної казки, режисером ускладнено сюжет, додано подій та персонажів, а наголос зроблено на ефекті страху. «Діти, — пояснила вона, — хочуть боятися, їм це подобається». Раніше було легше, бо коли головний злодій був переможений, уся нечиста сила в ту ж мить зникала з ним. Тепер — складніше. Традиційний персонаж стає скоріше символом, і перемога над Змієм не вичерпує зла як такого. Котигорошку доводиться подолати двох Зміївн і їхній почет, потім відтинати голови Змієві, виявляти винахідливість перед його братом Водяником і змагатися з жителями морського дна. Все це нагадує комп’ютерну гру, де з кожною перемогою правила ускладнюються і треба переходити на наступний рівень.
Та хоч би як там було, бал у виставі править музика (заслужений діяч мистецтв України Євген Кулаков). Вона легко малює характери персонажів і задає потрібний настрій. Атмосферу казковості додатково створюють світлові та шумові ефекти (і жодних тобі 3D технологій!).
Коли ж остання справа Котигорошка вирішена і сестра Оленка врятована, всі щасливі повертаються додому. Батьківська хата зустрічає пишно — над головами розквітають три великі віночки. Рушники застилають стежину. На кулісах і порталах відкриваються візерунки, наче то вишиванки огорнули сценічний простір. Так перед дітьми виникає своєрідна театрально-національна реальність.
Малі полюбили Котигорошка і радо аплодують, наче приєднуючись до його перемог. Ганна Цибань старанно досліджує настрої та примхи дітей, щоб знайти нові методи порозуміння з глядачем (це вже четверта поставлена нею казка). І, можливо, з її легкої руки Котигорошко таки витіснить на другий план Супермена та Людину-павука. Втім, слід замислитися і дорослим — не кожен може так запросто дивитися у вічі своїм страхам, і якщо навіть дітям це подобається, у дорослому житті боротися з власними примарами часу нема. Хіба що — зарадить Супермен?
