А ви вже читали «Червону Атлантиду» Ганни Герман? Так-так, тієї самої Ганни Герман, котра письменником могла б і не бути, а радником Президента поки що зобов’язана. Хоча чому могла б і не бути? Якщо на «тьотіклавині бенефіси» екс-міністра Кабінету Міністрів Толстоухова сходиться весь «бомонд», то чому б іншій чиновниці не «осідлати» прозу. Талант, як відомо, не проп’єш «евіаном» і під полу «шанель» не сховаєш... Якщо не читали, покваптеся це зробити хоча б після бою новорічних курантів, аби чужоземець-Дракон не кпинив за марно прожитий рік. Вимкніть свій телевізор: все одно там нічого нового.
В «Атлантиді», їй-Богу, більше естетики, ніж у Баскова чи в дуплеті преостогидлих «Кроликів». І значно більше гурманства, ніж у горошкові «олів’є» чи оселедці «шуби». Та й чим ви гірші за аборигенів Бобруйська або, якщо більше подобається, Сиктивкара чи славного міста Тули з його річкою Упою? Який зв’язок між нашим «имением» і їх «наводнением»? Тісніший, ніж ви уявляєте...
Усе починалося з лірики. У Феофанії, куди пані Герман потрапила «з серцем» (дай Боже, міцного здоров’я), вона «Пегасом» розганяла, як зізнається, «нудьгу на бюрократичних хлібах». Писала не для стороннього ока. Та воно зненацька з’явилося, вигулькнуло, як Майдан на долю і так згорьованих трьох героїнь повісті. Отже, інтрига! Керівник видавництва «Довіра» Сергій Кичигін, «будучи у якихось справах у моєму кабінеті, — розкрила на презентації таємницю свого успіху авторка, — переглянув кілька рядків необережно залишеного мною серед розкиданих на столі паперів рукопису, запитав: «Послухайте, хто це написав?». На моє збентежене: «Ну, взагалі-то, я», — він запропонував: «Давайте я це видам...» (Зверніть увагу, кілька рядків прочитав, і вистачило. А письменників-класиків у видавництвах мурижать, як дошкільнят!). І, уявіть собі, видав: а щоб «уникнути зайвих запитань», не взяв з чиновної авторки навіть копійки — усе власним коштом. (Хоча, якщо чесно, тут зайві запитання якраз і з’являються! Особливо якщо врахувати, що пані Герман щось там гуманітарно-суспільно-політичне курує на Банковій).
Звичайно, ми в цю ідилію віримо. Кичигін міг запросто нишпорити серед чужих паперів. Але чому господарка робочого(!) кабінету така необачна? А раптом крім рукопису на столі причаївся якийсь «державний папір», службова записка, наприклад, самому Президентові? З такою довірою до «Довіри» можна в халепу вляпатись...
Хоч Бог там із нею, держтаємницею. Була — загула, головне, книжку видали, до того ж, як уже сказано, без матеріального збитку автора (очевидно, це так до шмиги припало, що й чоловік, Сергій Герман, у літературу подався: норовливий Пегас, вочевидь, приручився в родинній «конюшні»). «Атлантида» потрапила до книгарень, і хоч черг не збирала, з уваги не зникла. І тут найважливіше в нашій історії — рейтинг. Який політик йому не знає ціни? Тим паче такий, що намалює вам рейтинг влади ще ліпше, ніж образи своїх героїнь. Отож. У Бі-Бі-Сі є хороша традиція: проводити конкурс на «Книгу року» за рейтингом соціальних мереж «Читають усі». Читали і Ганну Герман. До речі, як учасниця конкурсу вона подавала надію: її «Атлантида» дрейфувала до перемоги зі швидкістю крейсера і відставала від «Записок українського самашедшого» самої Ліни Костенко лишень на 24 бали. Час, щоб «догнати та перегнати», ще залишався, аж раптом письменниця Герман «топить» свою «Атлантиду» і добровільно сходить з дистанції. Чому?
«Самовідвід» мав серйозну причину. Член журі конкурсу Ірина Славінська, здивувавшись «дев’ятому валу» підтримки письменниці Герман за короткий проміжок часу, зазирнула, образно кажучи, на «приватну територію автора»: літературний критик — натура прискіплива, що з нею робити? Те, що побачила, здивувало. Подивом поділилася з іншими, також у соціальній мережі: «...Вчора, скажімо, була велика хвиля голосування за Ганну Герман... Голоси прийшли з прекрасних і далеких міст — Бобруйськ, Сиктивкар, Волгоград, Тула, Великий Новгород, Мінськ. Це означає, що Ганна Герман і її «Червона Атлантида» здобули направду міжнародну популярність. А ще «Червону Атлантиду» читають прості робочі... Ось частина списку професій шанувальників Ганни Герман: контролер ВТК..., слюсар-ремонтник, комерсант...». Одне слово, підсумувала у своєму блозі Ірина, «це не список, це поема!».
За «поему» пані Герман образилася. Як політику — Боже великий! —їй неприємні «зневажливе публічне висловлювання на адресу читачів, які проживають у російській глибинці», а також сумнів у тому, що «звичайний робітник може читати книжки». Як після цього брати участь у конкурсі? Правильно. Це все одно, що просувати свідомий брак чесному контролерові ВТК «Бобруйськсільмашу» і вимагати від нього знак якості...
Славінська, звісно, негарно вчинила. У російській глибинці прості робітники мову оригіналу вивчили, аби улюблену книжку в переможці просунути, а вона все зіпсувала! Жаль... Між іншим, кажуть, «Атлантидою» надихнулись і в нетрях такої близької серцю письменниці Африки (настільки близької, що, пам’ятається, колись порівняла її із Хазяїном). І також, до речі, не елітні вожді, а прості збирачі кокосів з бананами. Через літературного критика тепер їхні відгуки — мавпам під хвіст...
...«Рівень прози Анни (саме так на обкладинці. — Л. К.) Герман визначається не обсягом творів, а глибинним їх змістом» — з анотації до «ЧА». На думку більшості читачів не з Бобруйська, — зміст настільки «глибинний», що затонув під тягарем «мила» з піною неймовірного пафосу ще надійніше, ніж материк з майже однойменною назвою. Одне добре: обсяг справді не дуже великий.
Читайте...
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
