У київському видавництві «Ярославів Вал» вийшла книжка «Маршал Вінграновський». Тут вміщено спогади та інші матеріали, що стосуються життя та особистості великого поета Миколи Вінграновського (1936—2004). Упорядник — поет і журналіст Павло Вольвач. Він пише в передмові: «Ця книжка зібрала під свою обкладинку далеко не всіх, хто знав і любив Вінграновського, щось вийшло, щось не зовсім, але це перша така спроба, тож по-інакшому й бути не могло, й лишається простір для подальших відкриттів».
Передусім ця книжка дуже гарно зроблена, вона така елегантна на вигляд, що її не хочеться випускати з рук після прочитання. Хоча саме читання іноді розчаровує, бо, мабуть, так само, як не всі вміють писати вірші, отак не всім добре даються мемуари, і дехто пише більше про себе, аніж про того, про кого взявся писати. Можливо, щоб установити для себе високу планку сприйняття, варто починати читати цю книжку з прикінцевих сторінок, де вміщено спогади вдови поета, Олександри Білинкевич-Вінграновської — «Трохи про Миколу». Це унікальний текст, хоча б через те, що вдови великих людей, із цілком зрозумілих причин, часто щось прикрашають, а щось приховують. Але тут із дивовижною стриманою гідністю та відвертістю сказано все, що варто було сказати про поета, щоб він постав перед нами як жива людина із плоті й крові. Сказано також і про жінок, що їх любив поет, і про тих, які його любили. Парадоксально, але вдова поета каже про це чесніше, аніж дехто з мемуаристів-чоловіків, в яких іноді виходить, ніби єдина особа жіночого роду, яку любив цей чоловік, була література...
Між іншим, ідея створення книжки належить саме покійній Олександрі Іванівні. Тож таки варто починати зі сторінок, написаних нею, — щоб потім спокійно сприймати інші спогади й відділяти вагоме від необов’язкового.
Зрештою, писати про Вінграновського справді важко — він був таки великий поет, і в кого не виникне спокуса цитувати вірші замість того, щоб показати, який же він був. Дехто зумів (зокрема, Іван Дзюба, Валерій Шевчук та декілька інших мемуаристів) обійтися майже без віршованих цитат, зате в цих текстах знаходиш саме те, що шукаєш. Як-от у Дзюбиному записі: коли Вінграновський побував на Рівненщині, де через осушення боліт запанували чорні пилові бурі. Поет побачив цю створену нашими власними руками катастрофу і сказав: «Я виписуюся з цієї нації». Він не писав про це у віршах, але після цієї фрази добре розумієш його знамениту строфу: «Ми в Україні хворі Україною, На Україні в пошуках її...». Серед більш ніж півсотні вміщених у книжці текстів є чимало таких, що в підсумку дають немало цінних штрихів до портрета Поета — штрихів дуже індивідуальних, яскравих і несподіваних. Це, власне, те, чим і цінні справжні мемуари, і що можна знайти у спогадах Михайла Шалати, Олекси Різниківа, Віри Горбатюк, Леоніда Горлача, Романа Дідули, Володимира Білява, Раїси Харитонової, Анатолія Кульчицького. Книжка справді цінна — бо надто швидко забуваються чільні постаті нашого ще недавнього минулого.
І ще одне: це перша книжка в новій мемуарній серії видавництва «Ярославів Вал», услід за нею вийшла нещодавно ще одна, присвячена Григорові Тютюннику.