Сталося те, до чого більшість «периферійних» письменників не була готова, себто зміна керівництва у Національній спілці письменників України: посаду голови, замість Володимира Яворівського, обійняв Віктор Баранов. Ось із цього приводу кілька міркувань, не таких уже й суб’єктивних.
І Яворівського, і Баранова знаю ще з кінця 60-х років минулого століття. Обидва були редакторами моїх прозових книжок, обидва друкували мої романи в журналах «Вітчизна», «Київ», обидва схвально відгукувалися про якість там Грищукових літературних опусів.
Одначе ж не про «опуси» наразі мова. Йдеться про тривогу, що опосіла душу й свідомість у зв’язку з переобранням керівництва всеукраїнського письменницького гурту. Хоч тривоги і за Яворівського не бракувало (що ж поробиш, такий уже час випав на нашу долю, таких уже Президентів держави ми обрали!).
За станом здоров’я мені, на жаль, не довелося бути присутнім на письменницькому з’їзді, тому не знаю, чи хоч здогадалися учасники сього зібрання подякувати Яворівському за багаторічну працю на відповідальному посту, за те, що спілка ще жива, ще й досі скликає своїх побратимів на віче, що двоповерховий письменницький особняк так само височіє на Банковій ніким не захоплений, не розтрощений кучмівсько-медведчуківськими або якимись новітніми посіпаками. Чи подякували делегати за збережені та відремонтовані письменницькі будинки творчості в Одесі, Коктебелі, Ірпені? Принаймні в матеріалах з’їзду, опублікованих у пресі, я щось таких слів подяки не завважив, а завважив інше, суто українське — не дуже приховану гризню, «драчку» за булаву, не даремно ж з’їзд тривав так довго!
Колись, ще в Радянському Союзі, я закінчив факультет журналістики й, щоб «зачепитися» за Львів, пішов служити кореспондентом окружної мілітаристської газети. І там відав, зокрема, питаннями культури та літератури, перекладами з української мови на мову російську. Вже мало що пам’ятаю з перекладених мною творів українських поетів (дисидентів навіть!), та рядочок одного з перекладених мною віршів усе ж згадався нині. Не рядочок, а частинка строфи: «Скажи, ты смог бы так? С гранатной связкою — под танк!» Чомусь отой уривочок перекладених багато років тому поезій сплив у пам’яті саме тепер, у з’їздівські дні, гупав у скронях, наче якийсь невідступний рефрен. Наче заклинання. Наче докір урешті-решт.
Чи зумів би я отак? Під танк. Не знаю... Не зумів би, либонь.
А Яворівський? Також не знаю. Зате знаю інше. Коли вибухнув четвертий реактор на Чорнобильській АЕС, Володимир одним із перших літераторів (якщо не перший!), як і Юрій Щербак, на власній автомашині вирушив у саме пекло Чорнобиля, немовби спокутуючи тим самим провину за власний роман «Ланцюгова реакція» — про будівельників атомної станції. Хоча... Яка тут може бути провина? Але ж траплялися критики, писали зловтішні рецензії на роман, наче достеменно відома їм була дата отої трагедії, — якщо ви, панове, знали все заздалегідь, то чому не попередили лиха?
Були в столиці тої трагічної пори й інші письменники. Тільки-но сталася біда в Чорнобилі, вони одразу ж дременули — хто «за бугор», хто до Білокам’яної. Нині один зі знаменитих українських поетів приїздить із Москви до Києва, щоб брати у нашого Президента заздоровні інтерв’ю.
Пам’ятаю, якогось літа ми з Яворівським гасали на його «Волзі» вулицями Києва у якихось «шкурних» моїх інтересах, і Володимир (він тоді саме вкотре повернувся з Чорнобиля) навіщось вручив мені захисний комплект білого кольору, виданий письменникові там, у зоні, а я, приїхавши додому, до Хмельницького, усе вагався, що ж його з тим комплектом робити... Яворівський, до речі, вже тоді працював над новим «атомним» романом — «Марія з полином...»
Навряд чи про це говорили на з’їзді. Навряд чи згадували вікопомний з’їзд інший — під відкритим небом, ніхто й не згадав про тривожні безсонні ночі, проведені Яворівським разом з іншими письменниками у приміщенні спілки, щоб не дати можливості урядовим рейдерам захопити письменницький будинок. Про це й про інше, з цього ж ряду, можна було б говорити й говорити, але обмежуся лише одним повідомленням із Києва: мені сказали, що приміщення спілки надалі не використовуватиметься як штаб опозиції, як штаб політичних партій, що виступають за звільнення Юлії Тимошенко із в’язниці. Мовляв, у нас тих Юль знаєте скільки? Куди не ткни пальцем — усюди Юля, Юля...
Ой, хлопці, хлопці, настане час — і ви ще пошкодуєте про свою впертість і засліпленість у неприйнятті людини, що її нам, цілком можливо, посилає саме небо...
Хотілося б запитати голову Національної спілки письменників України, чоловіка, якого віддавна шаную і люблю:
— Вікторе, коли, не дай Боже, повториться ситуація з рейдерством приміщення спілки або ще якась схожа подія (а їх, судячи з усього, буде немало), то з ким ти підеш захищати наше майно, наші духовні ідеали? Що, точнісінько так, як це чинив свого часу Володимир Олександрович, обдзвониш посеред ночі народних депутатів і благатимеш їх: рятуйте спілку, хлопці, рятуйте, бо біда! Чи, може, станеться дещо інше: прекрасний будинок на тій же вулиці, де в кількох десятках метрів у поті чола трудиться наш Президент, себто на тій самій Банковій, тихо й плавно перейде у чиюсь приватну власність або ж стане посольством якоїсь країни. Невже, думаєш, Вікторе, що не знайдуть способу тебе купити? Мені ж невідомо, чи здатен ти отак: із гранатою чи без неї — під танк...
Шукаючи в письменницькому довіднику, як же по батькові Віктора Баранова — ми з ним на ти, тож не було досі потреби в офіціозі — раптом відкрив для себе, що він — Федорович. І серденько так: тьох, тьох... Звісно ж, Вікторе, батько твій у цьому збігові не винуватий. Звинувачувати його було б так само безглуздо, як і Яворівського в тому, що катастрофа в Чорнобилі сталася внаслідок виходу в світ його «Ланцюгової реакції».
Насамкінець — запитання. Чому ми не пишемо про названі мною тривоги? Бодай у своїй рідній «Літературній Україні»? Чому обходимося лише романтичними мріяннями та «декалогами НСПУ», хай і блискуче викладеними Дмитром Дроздовським, людиною, «яка побачила світ від Латинської Америки до Південної Кореї». Справді, побачила. А що діється в Україні не завважила. Якби йшлося про Південну Корею, Ріо-де-Жанейро чи про Польщу, Норвегію, Естонію, ті декалоги були б на часі й не так би нагадували відомого персонажа — Манілова. Бо для України сьогоднішньої мусимо використовувати інший словник. І хоч я, наприклад, останніми роками од східної подільської Ріо-де-Деражні до західного Нью-Волочиська ніц не бачив, все-таки вважаю, що не проголошеними на останньому з’їзді НСПУ чистоплюйськими гаслами нині мусимо керуватися. Потрібно спершу як мінімум усвідомлювати, в якій державі живемо. Від цього припічка й маємо починати танок.
Хмельницький.
