Ще й досі село Вербень Демидівського району живе світлими спогадами про Олексія Кузьмовича Зозулю, хоч пройшло вже півстоліття, як його життєва зірка зайшла за обрій. Адже, будучи сільським секретарем, він рятував село при трьох владах.
Уперше це було за Польщі. Тоді, у 1939 році, його, грамотного і ділового, порекомендували помічником війта. Виконував посадовець свої обов’язки сумлінно. Коли ж жандармерія завела справу на просвітян за те, що ті у селі ставили українські вистави, Олексій Зозуля заховав їх у своїй хаті. У такий спосіб врятував просвітян від арешту, бо жандарми так не змогли їх знайти.
Вдруге масове судилище над вербенцями могло відбутися у 1941 році. Усе почалося з того, що за селом хтось убив німця. Фашисти, не знайшовши винуватця, вирішили поглумитися над цілим селом. Позганяли на майдан людей і вже хотіли скоїти свій чорний замисел. Як раптом являється перед натовпом Олексій Зозуля і просить офіцера вислухати його. Причому секретар розмовляв німецькою, бо добре знав цю мову. Розмова затягнулася на півгодини, після чого селянам наказали розійтися по домівках. А все тому, що сільський секретар зумів переконати вояків, що його односельці ні у чому не винні, а покарати безневинних — гріх.
Олексій Зозуля відвів загрозу від села і у 1944 році. Тоді німці, відступаючи, хотіли отаборитися у Вербені. Секретар залякав їх: мовляв, у селі епідемія тифу, тож можна заразитися. Фашисти повірили... Задля більшої безпечності Олексій створив сільський загін самооборони — з десятка літніх чоловіків, які мали гвинтівки із саморобними прикладами.
Зрештою, саме цим фактом згодом Зозулі дорікнули, звинувативши сільського секретаря у сприянні окупаційному режиму. Почався суд, на одне із засідань якого прийшло майже половина села. Люди думали, що випросять, вимолять свого земляка, який нікому зла не чинив, нікому не прислужував, а лише чесно виконував свій обов’язок задля сільської громади. Не допомогло. Олексію дали п’ятнадцять років тюрми. А далі були табори Солікамська. Вони й підірвали здоров’я чоловікові — він помер.
Не легше було і родині Олексія Зозулі, яка залишилась у Вербні. За донькою Олексія Кузьмовича тоді надовго закріпилося тавро доньки «ворога народу». Нині Софія Олексіївна згадує ті часи з жахом, бо все-таки знаходились такі, що дорікали їй нібито її батько був проти свого народу.
— А хіба односельці — не народ, хіба усе те, що зробив батько для села — не приклад служіння народові? — каже Софія Олексіївна. — Інша справа, що патріотизм розуміли по-різному. Зараз маємо інший час. Тепер дехто із старожилів каже мені: «Твоєму батькові треба поставити пам’ятник». Буде той пам’ятник чи не буде, а все ж приємно на душі. Бо правда не згубилася. І добро, яке творив батько для людей, не вивітрилося із сердець.
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА та з архіву Софії Рачинської.
Жителька села Вербень Демидівського району Софія Олексіївна Рачинська зберігає світлу пам’ять про свого батька Олексія Кузьмовича Зозулю.
Таким був Олексій Зозуля (фото 1940 року).
