Час і місце

Цей роман став однією з сенсацій осіннього Форуму видавців у Львові. Сама його поява на світ незвичайна: в серпні директор видавництва Іван Малкович одержав рукопис, а на початку вересня вже був готовий тираж. Малкович казав, що вперше в житті вирішив видавати книжку, ще навіть не дочитавши її до кінця. Справді, сюжет настільки ефектний, що йому віриш — а це важливо, коли йдеться про футурологічну книжку.

Дія роману починається 2040 року, коли такий собі професор Койфман нібито зумів виділити з тіла людини біологічний час. Якщо зменшити запас цього часу — людина за лічені секунди старіє. А якщо збільшити — молодшає. Перед телекамерами професор показав це диво: приставив до тіла 25-річного асистента пістолет-хрономат, натиснув на гашетку — й асистент миттю став 60-літнім. Ще раз натиснув — і той знову став молодим. Койфман вважав свій винахід гуманним: адже тепер родичі невиліковно хворого могли поділитися з ним кількома роками свого життя. Звісно —- під контролем держави! Одразу створили Державний резерв біологічного часу, звідки пацієнти з дозволу медкомісії могли одержати дози часу. І пішло-поїхало: за хабар можна було дістати будь-який медвисновок. А неліцензійні пістолети-хрономати швидко з’явились на чорному ринку. Тепер юна дівчина могла вийти з дому, а десь за рогом на неї наставляли хрономат, і вона поверталися додому 80-літньою бабою. Взагалі, на вулицю краще не потикатися — там бродять бритоголові банди з хрономатами, а награбованим у людей біологічним часом торгують на ринках. Усе вийшло з-під контролю, влада не могла з цим упоратися — і почала сама на цьому наживатися. Держрезерв явно обкрадали: президент країни був підозріло сорокалітнім, прем’єр-міністр не підіймав планку вище тридцяти чотирьох. А міністрові юстиції давно вже мало виповнитися 70 — а все не виповнювалося. Гробарі втратили заробіток, бо багаті клієнти тепер не помирали. Не стало в’язниць: людину не саджали, скажімо, на п’ятнадцять літ — а просто забирали у неї ці роки до Держрезерву.

Скінчилося все тим, що Бог таки зглянувся на бідну країну. Але що то за країна? В книжці є цікавий фокус: після прочитання здається, що все відбувається саме в Україні. Але про це ніде в романі не сказано! Я спеціально перечитав ще раз — жодних прямих натяків. Ні в топографії, ні в іменах. Найбільш українське прізвище, яке тут є — це Койфман (був у мене в Одесі такий знайомий). Усіх інших звуть не по-нашому: Дімон, Йойо, Сарделька, Анетта... Однак враження, що ви читаєте про щось дуже знайоме і не дуже фантастичне, залишається.   33-річний письменник Тарас Антипович зумів розв’язати нелегке завдання: зробити свій текст переконливим, жодного разу не вдаючись до примітивних підказок. Це просто добре написана книга. Й від того, що вона добре написана — їй віриш більше, ніж це зазвичай буває з фантастичною літературою.