Коли японці видавали збірку найвидатніших новелістів світу, то з СРСР туди увійшли тільки Василь Шукшин та Григір Тютюнник.
Григір (Григорій) Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині. Це благодатний край, який у 1933 році зазнав страхітливого спустошення, а сам письменник в автобіографії писав: «У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер — ще й сивий не був і зуби мав міцні (я й досі не знаю, де його могила), я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робити), сміяться і балакать перестав...». 1937 року батько письменника Михайло Васильович був репресований як ворог народу, з таборів не повернувся. В оповіданні «В сутінки» Григір писав: «Я тільки тріньки-тринечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло і затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким».
Після арешту батька шестирічний Григорій жив у свого дядька Филимона Васильовича Тютюнника, це на Луганщині. А коли дядько пішов на фронт, вирішив повернутися додому. Йшов два тижні пішки по окупованій території, згодом описав це в повісті «Климко». Мав на дорогу дев’ять сухарів. Довелося старцювати. «Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик...».
Фотохудожник Володимир Білоус згадує, що у 1975 році, коли Григору Тютюннику треба було просити в партійних органах дозвіл на спорудження будиночка на березі Сули, він казав: «Я вже просити не хочу, як у війну ішов — просив, більше не можу».
У 1946 році, після п’ятого класу, пішов у Зіньківське ремісниче училище. Там давали пайок — 700 грамів хліба. «Оті 700 грамів і врятували нас із мамою у 47-му: я носив щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому в кишені, як порожній гаманець».
1948 року після училища Григір потрапив на Харківський завод транспортного машинобудування. Там захворів і, не одпрацювавши належних три роки, повернувся до Шилівки. За це його судили, чотири місяці сидів у колонії. Коли випускали, табірний бібліотекар сказав: «Тебя випускают? Ах, жаль, хороший читатель был...».
І знову колгосп, а там натяки, що батько ворог народу і сам «тюряжник». Завербувався на Донбас — край свого дитинства. Звідти 1951 року його призвали на флот, у Владивосток, служив радистом. Потім повернувся на Донбас, токарював у Щотовському вагонному депо і навчався в школі. Ходив у флотській робі «хебе» та безкозирці. Згодом, у болгарському виданні його оповідань, передмову назвали «Матрос із Шилівки».
1957 року вступив до Харківського університету: «...Щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я любив. І російське відділення — те, до чого я звик, до чого мене готувала школа, армія, напівросійське донбаське оточення». Ще в університеті написав першу новелу російською мовою — «В сумерки», журнал «Крестьянка» її надрукував (1961).
Прочитавши оповідання, старший (зведений) брат Григорій, тоді вже визнаний письменник, сказав: «Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову? Ти обов’язково зайдеш у глухий кут... Тоді згадаєш мене!»
Після смерті брата Григір зі своїм першим твором українською мовою «Зав’язь» відвідав Анатолія Дімарова. Сказав: «Я прогуляюся Києвом, ви прочитайте. Тоді скажете правду — вмію писати чи ні»... Виявилося, перо в нього геніальне. Він не пише, а малює словами.
1966 року побачила світ перша книга письменника — «Зав’язь», а через два роки йому було присуджено премію «Литературной газеты» за оповідання «Деревій», що дало назву цілій збірці творів (1969). Далі з’являються збірки «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978). У 1979 році журнал «Сельская молодежь» нагородив письменника медаллю «Золоте перо», а через рік він став лауреатом літературної премії імені Лесі Українки за книги «Климко» та «Вогник далеко в степу». Уже посмертно (1989) Григір Тютюнник удостоєний Шевченківської премії.
Улюблений жанр Тютюнника — новела. Цей жанр вимагав великої концентрації думки. Сам казав: «Створити художній твір — значить у чомусь вичерпати самого себе».
Він справді вичерпував себе безжально. Тим часом офіціозна критика гризла його за «фальшиве зображення радянського села». Письменник не витримав і 6 березня 1980 року наклав на себе руки. Відкрив кінгстони, як кажуть моряки...
Анатолій ЧЕРНОВ, член Спілки екскурсоводів Полтавщини.
