Нещодавно побачила світ книга фундатора і незмінного керівника Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра Едуарда Митницького — «Знать, для чего живешь...». Тут зібрано переважно інтерв’ю, опубліковані останніми роками в різних виданнях (в тім числі й у «Голосі України»).
Тих інтерв’ю — майже два десятки, і саме через те книга, на перший погляд, здається неможливою. Адже 80-річний Едуард Маркович — людина дуже послідовна, він ніколи не міняв поглядів і принципів. Отже, як не старайся, а інтерв’ю — теоретично — загрожують бути одноманітними, тим більше, якщо говорити справді про основоположні речі, а не про хобі або про моду. Одначе про ці побоювання забуваєш, коли починаєш читати книгу.
Секрет у тім, що Митницький, будучи справді незмінним у переконаннях, ніколи не повторюється в словах і не цитує сам себе. Йому завжди є що нового сказати, навіть якщо про це запитують у сотий раз. Може, єдине, в чому Митницький повторюється, — це те, що він називає себе песимістом і не бачить виходу з глухого кута, в який зайшла наша цивілізація і наше суспільство — «уголовно наказуемое», за його висловом.
Але от що дивно: оця упертість старого песиміста настільки невтомна, жива, вигадлива, що в підсумку сприймається майже як оптимізм. Або — як героїзм, наперекір усім обставинам. Його песимізм — це вміння не піддаватися самооманам. Він — один з небагатьох людей свого покоління, хто не вважає, що наші біди почалися з горбачовської перебудови або української незалежності. Ні, він завжди знав, що деградація почалася ще 1917 року, й ми досі не зупинили її. Й живемо наївними надіями на чужі обіцянки. І все менше комусь віримо. Але песимізму Митницького можна вірити — хоча б тому, що цей песимізм нічого не обіцяє, а отже, й не обманює. Тут можна говорити про право на песимізм — у Митницького це не одноденна примха, а принцип, перевірений життям. 
Він — майстер театру. І от його питають: «Як ви прийшли в режисуру?» А він, у кого за плечима понад 150 вистав, відповідає: «Я ще не прийшов!». Або ось він каже з приводу однієї з останніх своїх постановок: «У мене таке відчуття, що кінець світу вже почався!» — «І мистецтво може цей процес зупинити?» — питає інтерв’юер. — «Ніколи!» — відповідає майстер. — «То навіщо тоді займатися мистецтвом і що воно може?» — «Воно — для тих, хто розуміє наближення кінця. Бо більшість думає, що в цій суєті легше щось урвати й забезпечити онуків-правнуків. Смішні люди!» Нарешті, питають: «А все-таки — для чого живеш? Можна придумати цей сенс?» Він каже: «Придумати можна, але все одно не втечеш нікуди. Можна якийсь час пожити ілюзіями. Але мисляча людина не може сховатися. Вона може відійти від реального життя, але все одно страждатиме — бо від себе сейфа нема...»