У лікарні Артемівська — переполох: усі кажуть, що хірурги виймають осколки зі спини справжнього лорда. Ну, може, й не лорда, але те, що англійського мільйонера, — це точно. І між собою одразу називають його Байроном...

Сто причин не брати зброю

Сашко, він же — позивний «Сафрон», — на подряпини не звертає уваги: після роботи ескулапів готовий повертатися до своїх. Але його вмовляють відлежатися хоча б добу. Волонтерка Олена, почувши про незвичайного пацієнта, поспішає в палату з фірмовими яскраво-зеленими «сімейками», виробництво яких налагодили ще влітку. Йдучи згадує всю шкільну програму з англійської: треба ж не осоромитися перед англійським лордом!

— Що ви, мені нічого не треба! І я не Байрон, а Олександр! — скромно відкидає квітчасту білизну пацієнт, промовляючи чистісінькою російською мовою до спантеличеної тим самим Олени.

Утім «Сафрон» справді приїхав з Лондона. І він — справжнісінький мільйонер. У минулому — успішний кризовий менеджер, що здобув блискучу освіту у старій добрій Англії. У двадцять він виїхав за кордон не так за кращим життям, як за кращою освітою і безцінним досвідом. У тридцять п’ять чоловік, що відбувся, залишив можливість «грошам робити гроші», пішов служити в армію Великої Британії.

— А в травні цього року, щоб не було жодних пересудів, зі збройних сил звільнився. Купив собі амуніцію й виїхав захищати Україну, — розповідає «Сафрон», який насправді народився й виріс у Хмельницькому, де й тепер мешкають його батьки.

Каже, що перед від’їздом дружина навела сто причин, з яких йому нема чого їхати на війну. І з усіма він погодився. Але потім зрозумів: якщо вдасться допомогти хоча б одному своєму землякові вижити в цій війні, — виходить, їхати треба. Написав заповіт, розповів, де бажав би бути похований у випадку смертельного поранення. І, прихопивши свій український паспорт (так, відмовлятися від головного документа своєї батьківщини Олександр не збирався!), поїхав воювати.

Діти мають зростати патріотами

У Лондоні в «Сафрона» залишилася дружна родина: дружина, в яку він закохався ще в 14 років, дві дочки — 18-ти й п’яти років. Вони вільно говорять українською, ходять на всі заходи, які організовує українська громада в Лондоні. Усією родиною були й на Марші вишиванок, про що залишилися яскраві спогади й світлини.

— Діти мають зростати патріотами. І в Україні вони вже такі! До нас на передову часто привозять дитячі листи з різних куточків країни. Я уважно читаю кожен, бо це і є те майбутнє, за яке ми боремося, — емоційно розповідає Олександр.

Його діти теж уважають себе патріотами, хоча на батьківщині батьків бувають нечасто. Але їм дуже подобається приїжджати до бабусь, ходити в гості, гуляти на вулицях із собаками. Такого немає там, у Лондоні: близька дружба «будинками», як каже Олександр, не прийнята.

— Я не зовсім став англійцем, багато чого в мені — кольору національного прапора України! Матеріальна частина життя — проста підмога для самовдосконалення, роботи над собою. А головне для мене, як і для більшості українців, — дім і родина, рідні й близькі, — зізнається «Сафрон».

«Хвалені російські специ воюють не ліпше»

Про те, чому вирішив їхати до України саме зараз, а не під час Майдану, Олександр розмірковує так:

— Я всією душею підтримував Майдан, але це була не моя історія. Я не страждав від сваволі міліції чи корумпованості чиновників — жив в іншій країні. Розуміти, чому піднялися мої земляки, — міг. А от вимагати на головній площі люстрації — права не мав.

Зовсім інше відношення в Олександра до війни, що почалася в країні. У тому, що сценарій, який почав реалізовуватися на площах донбаських міст, призведе до війни, він не сумнівався ще навесні.

— Мені довелось працювати кризовим менеджером у Ліберії й Намібії, Кенії й Анголі. Чотири роки трудився в Росії — саме в часи грузинської кампанії. І я розумів, що в Україні починається те саме. Спочатку пішла інформаційна війна з навішуванням ярликів типу «фашистів», «правосеків». Потім — інспіровані народні заворушення. А далі будуть війська регулярної армії. Тому треба готуватися до того, що доведеться йти захищати Батьківщину, — пояснює свою впевненість Олександр.

Він каже, що, звичайно, міг би просто допомагати українським військовим грішми: як багато інших, купувати теплий одяг або передавати продукти. Або, можливо, навіть техніку й прилади. Але Олександр вирішив, що його досвід і патріотизм там будуть набагато важливіші.

— Ніхто не сперечатиметься, що війна — це криза. І, повірте моєму досвіду, розв’язувати її потрібно без паніки. Так, зараз стан української армії не дуже добрий, утім і хвалені російські специ, повірте, воюють не ліпше. Але ми хоча б розуміємо, за що боремося, вони ж зовсім у цьому не впевнені. А шлях становлення армії, як і нації, — нелегкий і довгий, — вважає колишній десантник Британської армії, а нині — боєць Першого батальйону Національної гвардії Олександр-«Сафрон».

Військова кафедра для завгоспа

Якийсь час Олександр був інструктором у спецпідрозділах. Але, подивившись, як нерозважливо гинуть хлопці на передовій, вирішив їхати саме туди.

— У нашому батальйоні Нацгвардії майже всі опинилися на війні просто з Майдану. Це й добре, і погано. З одного боку, ми всі винятково ідейні, жодна оплата, пільги чи нагороди нам і даром не потрібні. А з другого боку, — не раз доводилося пояснювати хлопцям, що Майдан залишився в Києві, а тут потрібна сувора військова дисципліна. Інакше — ніяк!

Але навіть не в цьому бачить найбільшу проблему в нинішній армії Олександр. А в тому, що катастрофічно бракує розумних командирів середньої ланки. Саме від них, а не від генералів залежить життя й успіх кожної конкретної воєнної операції.

— Уявіть, людина колись навчалася на військовій кафедрі. А потім років двадцять качок вирощувала — гарних таких, угодованих качок. І її мобілізують, одразу вручаючи відповідальність за життя тридцяти солдатів! А їм, солдатам, потрібно пояснити, як вести бій, як перебудовуватися й групуватися. Інакше перелякані мобілізовані просто починають кидати зброю й бігти. Бо молодші офіцери повинні самі вірити в те, що вони роблять. Тоді й солдати не панікуватимуть, а виконуватимуть поставлені завдання. Я готовий вмерти за свободу своєї країни, а вони — ні. Бо їм ніхто не пояснив, не дав цієї віри, — обурюється Олександр, який сам зараз воює на передовій звичайним рядовим.

Співрозмовник розповідає, що найчастіше доводиться вмовляти таких типових «качиних завгоспів» не віддавати наказів, які можуть призвести до загибелі групи чи загону. Допомагати в правильному розміщенні блокпостів, працювати у штабах і на самій передовій. І займатися ще багатьма речами, про які жоден військовий не розповідатиме в бесіді з журналісткою (якщо навіть вона старанно випрала продірявлену осколками в боях під Нікишиним форму «Байрона»).

Але коли слухаєш логічні міркування мільйонера, менеджера й воїна про те, як саме потрібно діяти в рамках військового хаос-менеджменту, мимоволі закрадається сумнів: а чи не продовжує забивати наше військове керівництво цвяхи мікроскопом, відправляючи простим солдатом на передову фахівця, котрий здатен принести набагато більше користі для країни?

Фото з архіву «Сафрона».

На марші вишиванок у Лондоні Олександр був разом зі своїми красунями.