Патріоти не беруться нізвідки. Поки одні просиджують перед телевізором в очікуванні ліпшого, інші наполегливо прагнуть змінити світ. Щось керує сміливцями, спонукаючи їх до гідних вчинків. Саме до такої категорії належить родина Дідичів (на знімку) із села Стрільче Городенківського району.

Кожен тут на видноті. У музеї місцевої школи зібрано свідчення про подвиги краян під час двох світових воєн, визвольних змагань. Тепер з’явилася й меморіальна кімната 44-літнього односельця — Героя України Сергія Дідича. Його скосила снайперська куля рік тому — 18 лютого — у найкривавіші дні Майдану.

Сергій Дідич навчався у вищому морехідному училищі, здобув також економічну освіту. Шкільні захоплення геологією та спортивним орієнтуванням загартували й допомогли визначитися із пріоритетами. Він працював у відділі туризму райдержадміністрації, згодом створив громадський клуб мандрівників «Золоте руно». Цікавився природою Дністровського каньйону, багато подорожував Карпатами. Захоплення глави сім’ї розділяли його дружина Галина та діти Андрій та Іринка. У райраді Сергій Дідич очолював постійну комісію з питань соціально-економічного розвитку та земельних відносин, завжди відстоював інтереси громад щодо екології, організовував пікетування доріг, воював за відновлення роботи місцевого цукрозаводу... А коли розпочалися революційні події в Києві, першим закликав вийти на майдани.

13-літня Іринка оповідає про свого батька: «Дуже сумно говорити про тата в минулому часі. Він для нас із братом — приклад у всьому. Вперше на Майдан ми поїхали ще в листопаді. Всидіти вдома, коли в столиці кипіла боротьба, він не міг. Я збиралася до нього саме 18 лютого, а тут повідомили про трагедію... Мені досі здається, що це неправда, що мій тато живий».

Дружина Сергія пані Галина продовжує: «Це було звичайною справою для чоловіка — одним із перших поїхати на Майдан. Бо він завжди прагнув змінити на краще ситуацію в країні. Буквально запалював своєю енергією. У Києві кожен із нас мав певні години для чергування. Ходили на барикаду під Кабміном, що була закріплена за івано-франківською сотнею. Коли її зачистили, то йшли на Грушевського. Поруч була лютеранська церква, відкрита і вночі. Активістам цілодобово надавали допомогу, навіть медичну. Це при тому, що в житлових будинках було темно, люди боялися світло вмикати. Зате в під’їздах чергували солдати внутрішніх військ, «беркутівці»... Сергій як комендант інструктував новобранців, навчав, як поводитися під час протестів. Часто казав, що мертві нікому не потрібні... На його похороні один із активістів розповідав про те, як Сергій означив мету протистояння: «Ми тут усі незнайомі. Хтось будівельник, лікар, медик, водій. Нас зібрали ці події і вболівання за долю країни. Розумієте: «беркутівці» — як стіна, а ми — як вода. Вона шукає слабкі місця, щоби просочитися і зруйнувати стіну байдужості, яка не дає нам жити краще». Хтось запитав: «Навіть ціною свого життя?» Сергій відказав: «Так, навіть ціною життя»... А потім відбулася зачистка цієї барикади. Моторошно було, коли силовики оточували у три ряди активістів. Там священик підходив до кожного солдата і промовляв: «Пам’ятай: ти давав присягу на вірність українському народу». Один із «беркутівців» засміявся йому в обличчя, на що духівник відповів: «Ти тепер смієшся, а перед Богом не будеш...» Думалося: невже то моя країна? Якщо ми це дозволимо, завтра стоятимемо на колінах. А чорні круки й далі наступали...» 

22-річний син Героя Андрій Дідич (на знімку) працює в Києві програмістом. Майже щодня він був на Майдані поруч із татом. Тільки 18 лютого його не було там. Дуже шкодує, каже, що захистив би батька...

Останні події в країні демонструють, що патріотизм не має віку. Ірина Дідич разом з товаришами по гімназії також допомагає бійцям Української армії: приносять продукти, плетуть маскувальні сітки та теплі речі, пишуть листи підтримки. Мама з дочкою впевнені: якби Сергій вижив, то неодмінно був би на передовій. А нині Герой уже в інших Висотах. Прикладом борця за ліпше життя назавжди залишиться в серцях родини й односельців.

Ірина Дідич стала переможцем конкурсу Підліткової літературної школи, яку організував столичний «Центр літературної освіти» спільно з Малою академією наук України. Відомі письменники поділилися секретами майстерності з юними авторами. І діти Героїв Небесної Сотні та бійців АТО написали книжку. До неї увійшов також твір Іринки «Усмішка динозавра».

Юних українців Галина Дідич закликає: «Не варто бути супергероєм. Просто треба добросовісно вчитися (бо країні потрібні розумні громадяни), прибирати за собою і дбати про старих. А головне — не збайдужіти і любити свою Вітчизну!»

Івано-Франківська область.

У день загибелі.

 

Фото з альбому родини Дідичів.