У західному регіоні навряд чи знайдеш інший мистецький колектив із таким яскраво вираженим національним колоритом, як народний вокальний ансамбль «Гуцулочки» з Івано-Франківська.
Колись конкуренцію йому складали ВІА «Ватра» зі Львова та «Медобори» із Тернополя. Вони вже зникли зі сцени, а «Гуцулочки» щойно відзначили 40-річчя. І як співали! В залі не стихали оплески. Богдан Остафійчук, ректор Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, в структурі якого перебуває цей колектив, має чим пишатися. Бо такий ансамбль — гордість і університету, і всього Прикарпаття. Недарма «Гуцулочки» презентували українське мистецтво в Японії, Канаді, США й усій Європі. Після їх виступів японці захотіли вивчати українську мову, просили ноти наших пісень. Австрійці, почувши їхній спів на вулиці без мікрофонів, дивувалися високій вокальній культурі колективу. А в Грузії, де добре знаються на чоловічому багатоголоссі, захоплювалися їхнім жіночим багатоголоссям, унікальним тембральним звучанням голосів. «Багато президентів країн, особливо європейських, знають наш колектив», — кажуть «гуцулочки». Виступали вони й з Софією Ротару, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком. Про них знімали фільми й телепередачі, а фірма «Мелодія» ще у радянські часи випустила три платівки, що так і називалися: «Співають «Гуцулочки». Звідки ж узявся такий самобутній колектив?
Перше турне — по Союзу
Ансамбль «Гуцулочки» у 1970 році заснувала Галина Кушнірук. До того дівчина три роки співала у відомому вокальному ансамблі «Росинка» Івано-Франківського педінституту. Коли тодішній ректор Олександр Устенко, натхнений успіхом «росинок», закликав створити в інституті нові молоді вокальні ансамблі, Галина наважилася. У «Росинці» співали дівчата з відділу музики і співу. Галина знайшла талановитих дівчат на філологічному і педагогічному факультетах. Перших «гуцулочок» в ансамблі було вісім. Дівчата виконували народні пісні та твори композиторів Володимира Івасюка, Левка Дутківського, Богдана Янівського, Володимира Яцоли. Досить швидко ансамбль став візитівкою не лише інституту, а й Прикарпаття. Перше турне «Гуцулочки» здійснили по Радянському Союзу. «Обов’язковим номером у тих концертах була пісня «Мой адрес не дом и не улица», — згадують дівчата. — Без неї не мали права вийти на сцену, такі тоді були часи». «Гуцулочки» швидко здобули славу і визнання.
Три роки не виходили на сцену
Та у 1979 році при загадкових обставинах пішов з життя талановитий композитор Володимир Яцола. Йому було лише 25 років. При ньому була папка з нотами, доля якої досі невідома. Розповідають, що коли «Гуцулочки» виїжджали за кордон, їм ставили умову: обов’язково брати в репертуар російську пісню. Володимир як музичний керівник колективу цього не сприймав: «Хіба гуцули співають російською мовою?». За це його викреслювали з гастрольних поїздок. Коли загинув відомий український композитор Володимир Івасюк, Яцола, який з ним товаришував, кинув: «Зі мною буде те саме». Він пережив Івасюка всього на п’ять місяців.
У 1992 році «Гуцулочок» чекав ще сильніший удар — у розквіті сил померла Галина Кушнірук. Ансамбль наче втратив душу.  Після смерті рідних рік не танцюють і не співають. «Гуцулочки» після смерті Галини Кушнірук три роки не виходили на сцену. Сумували за нею і очікували, що справу її продовжить дочка Тетяна, одна з «гуцулочок». Але дівчина вибрала іншу життєву дорогу. Тоді колектив і очолила Марія Клепар і ось уже 15 літ незмінно керує ним, удостоєна звання заслуженої працівниці культури України. Дівчата з ансамблю час від часу вибували — ті йшли заміж, ті їхали з міста. Лише Марія Клепар залишалася тут завжди. Її стаж у «Гуцулочках» — 30 літ. І лише раз за цей час вона була на відстані від колективу — коли п’ять років працювала в Посольстві України в Москві. Хоча і тоді організовувала концерти «Гуцулочок» в Росії, бо ніколи не поривала з ними зв’язку.
«А без мікрофона можете?»
Сьогодні «Гуцулочки» — це чотири співачки: Марія Клепар, Зоряна Мерінова, Олександра Качмар і Уляна Мошура. Усі вони були студентками Прикарпатського університету, а нині — його викладачі.
— У нас свій репертуар, свій стиль і манера виконання, яким ніколи не зраджуємо, — розповідає пані Марія. — Близько 80% нашого репертуару становлять народні пісні. Однак виконуємо не автентичні пісні, а їх обробки, стилізовані під сучасні ритми. Автентично передаємо лише коломийки. Багато речей співаємо акапельно. Нещодавно було таке. В одному збірному концерті в Івано-Франківську, коли вийшли на сцену, виникли якісь проблеми з апаратурою. Чуємо, хтось із зали кричить: «А без мікрофона співати можете?» Ми перезирнулись і заспівали — одну пісню, другу, третю... Зал був вражений. А для нас отак взяти і заспівати — звична річ. Ми ж не сучасні «зірки», які без фонограм і мікрофонів не можуть на сцену вийти. Власне, ця наша «мобільність» не раз була нам на руку. Адже на гастролі нам нічого не треба було з собою везти — ні апаратури, ні оркестрів. Вийшли на сцену, взяли тональність — і заспівали.
Щоб хотілося радіти життю!
Стиль «Гуцулочок» пані Марія характеризує так: пісні мають неодмінно звучати життєстверджуюче. Щоб людині, яка їх слухає, хотілося усміхатися, творити, любити, радіти життю. «Коли бачимо, що глядачі не сприймають якусь пісню так, як нам би хотілося, відкладаємо її. Значить, вона не наша». Ще пані Марія каже: якщо ноги у глядачів під їхні пісні пританцьовують, значить, пісня виконується так, як треба, — «з гуцульським дригом».
Дівчата нікого не обтяжують — самі собі і режисери, і аранжувальники, і хореографи, і виконавці. Навіть крій своїх унікальних костюмів роблять самі. А ось вишивають їхні убори неперевершені косівські майстрині. Бо вони використовують жовтогарячі кольори, які дуже пасують до пісень. Костюми у дівчат такі ж яскраві, як гуцульські краєвиди. Глянеш — і вже на душі свято. А як дівчата заспівають на чотири голоси та стануть по-гуцульськи пританцьовувати, забуваєш про все на світі. Може, тому так тягнуться люди до «Гуцулочок», що бракує їм у житті радості, яку несуть ці пісні. Біда лиш, що в рідному місті їм ніде виступати. Жалкують, що нема нині в Україні другого Бориса Шарварка, відомого українського режисера, який вкраплював виступи «Гуцулочок» у найпрестижніші столичні концерти.
Усіх пісень неможливо переспівати
Скільки пісень переспівали «Гуцулочки» за 40 літ? «А хто їх порахує, — каже пані Марія. — Не менше 500, це точно». Якось в Яремчі був з’їзд ректорів, то дівчата співали народні пісні з вечора до ранку, та так усіх і не переспівали. Але й то лише дещиця з того величезного народного пісенного пласту, яке таїть у собі Прикарпаття. Не втратити б ці скарби, переживають дівчата, і невтомно визбирують їх по своїх родинах та сусідах. Дуже тішаться, що ректор Прикарпатського національного університету Богдан Остафійчук допоміг їм нещодавно видати два музичних диски: «Співають «Гуцулочки» і «Українська родина», на яких вони записали 30 пісень. Адже архіви обласного телебачення не мають жодних записів «Гуцулочок», тоді як вони зберігаються у Москві, Києві, Чернівцях, Львові.
Яка пісня улюблена? «Гуцулочки» кажуть: «Та, яку лише розучуємо». Зараз такою є «Тому добре коса косить», прем’єра якої відбулася на ювілейному вечорі. Своє творче довголіття пояснюють просто: «З піснею треба народитися». І справді, всі дівчата — зі співучих родин, а мама Уляни Мошури — одна з перших «гуцулочок».
«Які б не були у нас проблеми, а зазвучить мелодія — і про все забуваємо», — зізнаються дівчата. Ось лиш один штрих. Зоряна Мерінова недавно народила третю дитину. Маля ще грудне, тож на ювілейному вечорі Зоряна забіжить за куліси, погодує дитину — і на сцену. Адже пісня для них — це і є життя.
Івано-Франківськ. 
На знімку: ось такі вони — «Гуцулочки». 
Фото з архіву колективу.