Юрія госпіталізували до столичної лікарні пізно. До цього довго пролежав у дачному неопалюваному будиночку, де жив останнім часом, втративши київську прописку. Продавчиня магазину на залізничній станції, де «дачник» купував горілку для «сугріву», помітивши, що його вже не видно кілька днів, викликала сусідів по ділянці. Ті — «швидку». Чоловік ще кілька днів провів у фастівській лікарні. Потім через знайомих його перевели в Київ. Госпіталізація припала на вихідні, тому пацієнтом з відмороженими кінцівками безпосередньо зайнялися лише в понеділок, коли до Києва за викликом знайомих Юрія приїхала його родичка з Німеччини.
— Коли я прийшла до Юрія, він лежав брудний і зарослий на ліжку. Він погано бачить, тому йому важко себе обслуговувати. Санітарка сказала: його треба помити, тягніть у помивочну. В цій санкімнаті стояли іржаві відра з незрозумілим умістом. Роздягнули хворого, помістили в ванну, і санітарка насипала туди прального порошку. Я кажу: він же не річ, щоб так прати. Дайте мило хоча б. А вона відповідає, мовляв, де я його візьму, — розповідає родичка.
У пані Марії (назвемо її так) після того, як впритул «познайомилася» з нашим медичним сервісом, виникли аналогії з в’язницею, з табірними умовами:
— Це гірше в’язниці. Там хоч під наглядом правозахисників і громадських організацій дотримуються елементарних прав людини. А потрапивши в таку лікарню й зіштовхнувшись з її правилами, будь-яка нормальна людина сприймає перебування в ній як покарання... Усе треба приносити з собою: і постільну білизну, і ковдру, і миску з ложкою. Якщо посуду немає, то пацієнта не нагодують. І нікого не обходить, що хвора людина залишиться голодною. У палату, куди поклали Юрія, взаємовиручка між хворими теж була відсутня. Коли я запитала в сусідів, чому Юру не погодували, мені відповіли, що це не їхні проблеми доглядати за якимсь бомжем...
Пані Марія стверджує: навіть маючи необхідний побутовий мінімум для життя в екстремальних умовах медзакладу, в будь-який момент можна його втратити. Коли Юрія (ще до операції) повели в туалет, у нього вкрали ковдру, яку знайомі принесли чоловікові в лікарню, — в лютневі морози в палатах було холодно. Марія каже, мовляв, не ображається на злодіїв. Розуміє — це боротьба за виживання. Ковдра там — цілий капітал, цінність. Комусь було холодно, він і вирішив цю проблему за рахунок іншого. Спрацював інстинкт самозбереження. Щоправда, уявити, щоб таке трапилося в європейській лікарні, вона не може...
Друзі намагалися пояснити іноземці, котра виїхала з Києва ще в 90-х, що медперсонал не винуватий у жалюгідному стані наших стаціонарів. Мовляв, вони самі заручники системи, що отримують від держави за свою нелегку й відповідальну працю копійки. Але пані Марія, котра сама працювала медсестрою у столичних лікарнях до від’їзду, не могла цього зрозуміти.
— У 90-х у нас теж не вистачало і медикаментів, і перев’язувального матеріалу. Але хворі лежали в чистих палатах на ліжках, заправлених чистою лікарняною білизною й під ковдрами. Але щоб за свою роботу, яку ти зобов’язаний виконувати, тому що вибрав цю професію, брати гроші з хворих — такого не було. Нині зникло співчуття. Я помітила, що є три абсолютно окремі ієрархії — лікарі, медсестри й нянечки. Вони не перетинаються між собою й у кожної — свій тариф на послуги. У мене не було відчуття, що хтось із них справді працює, відповідає своєму професійному покликанню. Дали нянечці п’ятірку, попросили підстригти нігті Юрі. Гроші вона взяла, але прохання не виконала. Мовляв, ножиці не знайшла. Та й судно доводилося виносити тим, хто в ті дні відвідував родича. Ми йому пластикові балони із широким горлечком залишали, щоб він міг нужду справляти сам...
Родичка Юрія, що взяла на себе всі витрати, пов’язані з його перебуванням у стаціонарі, й оформлення документів, мала кілька днів для цього. Треба було повертатися додому. Але до кінця завершити всі бюрократичні процедури Марії самій не вдалося. Довідку про те, що її родичеві днями ампутували ноги і з цієї причини він не в змозі самостійно з’явитися в паспортний стіл для подачі заяви, лікар з незрозумілої причини жінці в день її прохання дати відмовився. До того ж не пояснив, чому.
— Очевидно, він хотів, щоб я йому заплатила, — припускає жінка. — Але я вважала, що це вже занадто. Відрізали чоловікові дві ноги, і за констатацію цього факту ще хочуть грошей, — обурюється пані Марія.
Родичка Юрія, його друзі здивовані: а що б сталося в лікарні з людиною без прописки, якби вона була самотня. Напередодні операції знайомі на вимогу лікаря бігали по аптеках у пошуках... хірургічної пилки, якою Юрію мали відрізати ноги.