Розпад Союзу перекрив канали українському імпорту, у тому числі книгам Фелікса Кривіна. Підозрюю, недвозначні натяки сатирика стали поперек горла новій владі незалежних держав.
На якийсь час вдалося організувати в газеті, яку редагував, прихисток українським авторам знаменитої 16-ї сторінки «Литературки». Фелікс Кривін з Ужгорода й нині покійний Володимир Орлов із Сімферополя підняли планку видання. Бенкет тривав недовго. Хазяїн газети переслідував зовсім іншу мету й без попередження прикрив крамничку.
Скільки добра в редакційному портфелі залишилося! Не пропадати ж. Нав’язався з пропозицією до успішного шефа широко розрекламованого видання. Тиждень чекав рішення, другий. Нарешті мене допустили в кабінет, обвішаний з підлоги до стелі фотографіями хазяїна в оточенні різнокаліберних знаменитостей. Головний редактор піднявся з крісла, тицьнув себе кулачком у груди й прорік:
— Хто тепер знає Кривіна? Я знаю! Можливо, — ви. От якби він написав про підпільний будинок розпусти в Закарпатті, отоді — справді! А так — не наш автор, не друкуватимемо.
Пішов у щотижневик, який вважався респектабельним. Там навіть був завідувач відділу гумору. Заввідділу взяв добірку, обіцяв, що вона піде в найближчому номері. Не пішла. Через місяць-півтора притис зава в кутку й зажадав відповіді — так чи ні?
Він зізнався:
— Готую велику подачу своїх карикатур, от і притримую Кривіна, щоб у малюнків було гарне тло...
— Минуло п’ять років. Нові книги Фелікса Кривіна з’явилися в продажу. Їх видавали за кордоном, Україна експортувала. Попит зростав. Хоча Фелікс Давидович продовжував гнути свою лінію й не навчився писати репортажі з будинку розпусти...