У неспокійний час виручать неспокійні люди

В Олександра Філозопенка міцні кулаки й швидка реакція, бо він боксер. Ровеньківські пацани знають його як тренера-викладача спортивного клубу ім. Єлисєєва, котрий готує не просто боксерів, а чемпіонів світу. Одні хлопці, зустрівши Олександра на вулиці, намагаються відвести очі, інші, навпаки, прагнуть його зупинити і почати розмову. Перш, ніж стати тренером, Олександр був чемпіоном Спартакіади України, постійно входив до складу збірної країни з боксу. Після того, як у 2003 році при Ровеньківському факультеті Національного університету ім. Т. Г. Шевченка було організовано спортивний клуб, Олександр повністю віддав себе викладацькій і тренерській роботі. За шість років він виростив гідну зміну. Два його спортсмени у своїй віковій категорії три роки поспіль виграють турніри найсильніших боксерів України, а в поточному році показали вищі результати. Сергій Чабан виграв чемпіонат світу, а Олег Коробка виборов світове «срібло».

— У Ровеньках живуть такі талановиті спортсмени чи такий талановитий тренер?

— Думаю, насамперед спрацьовує генетика, — відповідає Олександр. — У шахтарів бійцівський характер. Ці люди відрізняються не тільки фізичною силою, а й особливим духом, гартом. В Олега і Сергія, наприклад, батьки працюють на шахті, тож їх змалку привчили до внутрішньої дисципліни, порядку і подолання труднощів.

Щоправда, Олександр змушений визнати, що тренування витримують не всі. Слабкі йдуть від того моменту, коли збільшуються фізичні навантаження. В деяких бійцівські якості проявляються тільки на вулиці, в бійках. А в спортивному залі запас витримки і наполегливості закінчується швидко. І тренера це дуже хвилює. У нього самого троє дітей, і він знає, як важливо не упустити головний виховний момент. Тому багато працює з батьками.

— Часто бачу, як підлітки йдуть зі школи додому. В одних у руках сигарета, в інших — слабоалкогольний напій. Таких у спортзал затягти важко. Пробував працювати з вихованцями будинків-інтернатів. Хлопці тут бойові, і я сподівався, що такий характер допоможе їм стати гарними спортсменами. На жаль, я помилився. З’ясувалося, що підлітки вже звикли до вільного життя і не бажають від нього відмовлятися. Їх більше приваблює можливість заробити грошей, причому не завжди чесним шляхом, ніж фізична досконалість. Ось тут, я вважаю, треба багато працювати. Якщо на бажання малюка можна впливати за допомогою батьків, то для роботи з такими підлітками потрібен особливий приклад. Сергій Чабан і Олег Коробка служать таким прикладом. Стати чемпіоном світу — хіба про це не мріє кожен юний боксер?

Постійний склад клубу — 20 осіб різних вікових категорій. У методиці проведення тренувань і фізичного навантаження нічого нового Олександр не проводить. Головний акцент він ставить на виховній роботі всередині колективу, переслідуючи мету відібрати у вулиці якнайбільше хлопців.

Ровенчанину Євгенові Лужецькому пощастило. В тому сенсі, що його служба в Афганістані саме збіглася з виведенням радянських військ з цієї країни. Словом, війна для нього закінчилася без наслідків. Залишився живий та здоровий і навіть не поранений. Але десять його земляків загинуло, а сорок повернулися додому інвалідами. Важко складалося життя окремих афганців. Одні починали пити, інші страждали від озлобленості та образи, що надто накопичилися в душі. Складний період пережив і сам Євген, але потім узяв себе в руки.

Зібралася частина бойових побратимів з 347 осіб, які мешкають у Ровеньках, і замислилися: чому так живемо роз’єднано, чому не допомагаємо одне одному, коли держава про нас не турбується? Комусь з інвалідів потрібна медична допомога, а мати загиблого афганця знову на зиму залишилася без вугілля. Навіть просто — купити колишньому солдатові кольоровий телевізор, викинувши його чорно-білий радянського виробництва на смітник. Тільки-но обговорили план дій, постало головне запитання: де взяти гроші? Зі спонсорами в Ровеньках негусто, та й не хотілося чоловікам ходити з простягненою рукою. Вирішили так: щомісяця скидатися по п’ятірці. Набігало десь півтори тисячі гривень. Гроші невеликі, але все-таки початок роботі було покладено. Потім подумали про серйозніший підхід. Євген Лужецький запропонував узяти в оренду міський парк і створити тут місце для відпочинку. По-перше, можна створити робочі місця для колишніх афганців, по-друге, мати кошти для надання допомоги тим, хто її потребує. Початок роботи над цим проектом вирішили ознаменувати встановленням пам’ятника до 20-річччя виведення радянських військ з Афганістану.

Ідея воїнів-афганців міській владі сподобалася, і вона її підтримала. Але тільки на словах. Питання з орендою землі й досі не вирішено, хоча пам’ятник був готовий ще в січні. Його виготовив один скульптор за проектом Євгена, котрий дав велику частину грошей з тих 30 тисяч гривень, що пішли на виготовлення монумента.

— Пам’ятник потрібний, — переконує Євген. — Він нас об’єднуватиме. «Чорний тюльпан», установлений ще за радянської влади, присвячений пам’яті загиблих, а ми — живі й хочемо нагадати про себе добрими справами. Якщо раніше про війну в Афганістані та свою в ній участь люди намагалися не говорити, то сьогодні в них є така потреба. Це вже не просто спогади, це переосмислення свого життя, своїх вчинків, погляд на ту країну, в якій ми раніше жили. Це краще, ніж пити горілку. От ми й хочемо створити місце такого спілкування. Тільки влада нам, на жаль, допомогти не бажає.