Дитина в дім — удача за нею

Cвою другу дитинку Наталя знайшла на зупинці. Вони з подругою принесли додому це замерзле і голодне тримісячне дитя. Відмили, нагодували, полікували, а вже потім почали думати, як діяти далі? Але що довше над тим Наталя розмірковувала, то більше прикипала душею до дитини, і тепер дівчинка — найперша її помічниця.

Хоча, ні, вони всі її помічники — кожен по-своєму і у своїй ділянці. (Семен любить посуд мити, без Богдана жодної квіточки не посадила, а що вже Оля «мамкувата», то не до оповідання — всіх пропильнує!?.) І залишається лише дивуватися, як за короткий час вдалося цій молодій жінці так усіх перевиховати, щоб троє своїх і шестеро дітей, які увійшли в їхній дім, стали справжньою сім’єю. Михайло, чоловік, дальнобійник, і часто буває у відрядженнях, а коли приїжджає, то всі виснуть на ньому, як на грушці — «батько не дуже суворий, може хіба брови насупити, та все одно не боїмось». Та й навіщо боятися людину, яка тобі добра хоче? Діти вже це усвідомили (вони все швидко розуміють, швидше за дорослих — серцем). Одна лише «біда» — трохи ревниво ставляться до батьківської уваги. Та нічого, дорослі намагатимуться це подолати рівним і уважним ставленням до кожного.

Складна за органікою і нова за формою для України інституція — будинок сімейного типу. І в Миколаївському районі, що на Львівщині, Наталя і Михайло Ребро в селі Верин першими на таке наважилися. І тому мало не цілий район споряджав їх у путь — допомагав стати на шлях багатодітного батьківства на твердому матеріальному ґрунті. Будинок, меблі, побутова техніка — все це є. Три телевізори, два комп’ютери, два порохотяги, два величезні холодильники, мікрохвильовка. Навіть дитячий майданчик з надувним басейном облаштували. Мріяти залишається лише про велику машину, в яку влізла б уся сім’я. В кожне з двох своїх стареньких авто одразу всі не поміщаються. Однак ВАТ «Миколаївцемент», яке і так надало чималу спонсорську допомогу цій родині, обіцяло із цим розібратися.

Та що великі підприємства?! Навіть дрібні підприємці намагалися якось долучитися і родині допомогти. Особливо в часи, коли діти вже у хаті були, а державна допомога ще через якісь підписи в дорозі затрималася. І два с половиною місяці Ребро виживали, як могли. Ось тоді й справдилося твердження про те, що люди на нашій землі все-таки живуть совісні та щедрі, і жодні глобальні економічні негаразди не відібрали у них доброти. Часом навіть не знали Наталя та Михайло, звідки і хто бульбу привіз чи борошно. Щоправда, Андрія Геггегта і Руслана Козака добре пам’ятають, бо дуже вже часто привозили продукти в їхню хату ці молоді миколаївські бізнесмени. Ще не одружені хлопці думали, як і собі життя облаштувати? Та в одному залишилися впевнені — дітей в сім’ї має бути багато.

Звичайно, погодитися із цим твердженням легко, складніше цього воза потягти. Як Наталя, вставати раненько і самій хліб пекти. Потім шістьох споряджати до школи, а одного — в садочок. Двоє, як правило, з нею залишаються, маленькими помічниками. А клопотів у мами — вище голови! Та ще й до хатньої господарки долучалася робота з документами — виправити їх дітям без тавра, яке бездушні чиновники поставили, а діти мають все життя доводити «що ти не верблюд»?! Адже, приміром, старшому в Червоноградській школі-інтернаті поставили ЗПР. А яка у нього затримка у розвитку? Просто дещо педагогічно запущений був. Наталя наполягла, поклала хлопця у львівську лікарню на спеціальне обстеження і вирок цей зняла.

— Тепер от відпочиває в «Артеку», красень мій, — каже жінка, — і впевнена, що виросте «грозою для жіноцтва», такий веселий, симпатичний та говіркий! І мрію вже собі вибудував — стати істориком і колись поїхати до Єгипту, постояти біля пірамід. От подивитеся — все у нього буде, як хоче — Бог йому у цьому допоможе. І ми, ясна річ, докладемося?

Із семирічним Семеном, трохи, справді, мали проблему — майже не розмовляв. Але коли почали водити до логопеда, дитина якийсь внутрішній комплекс зняла, тепер говорить добре і навіть вірші читає напам’ять. Перейшов до другого класу, вчитися буде старанно і з хорошою успішністю. Тобто ми переконалися, що до дітей треба серце і руки прикласти, себе не пошкодувати — і виростуть вони розумними та гарними. Маю таку надію.

Голова Миколаївської райдержадміністрації Василь Кіндрацький, котрий тут у селі мало не чергував, як не сам був, то заступників посилав, тепер бідкається — із ким наступну сім’ю створювати, кому дітей довірити? До людей приглядається, не так вмовляє, як випитує — чи добрими батьками будуть?

— Не можна, щоб у нас якась сирота жила баз ласки і сімейної опіки, — каже. — Коли таке було на Вкраїні, щоб сироту напризволяще кинули в селі? Хтось із міцних господарів та брав під опіку. І нам тепер треба батьківські настанови пригадати: дитина в дім — удача за нею. Мені тут розповіли по секрету про одну цікаву статистику: на Львівщині у людей, які взяли дітей на виховання (самі вже втратили надію своїх мати), у семи випадках за останні три роки народилися власні діти. Хіба це не дивина?!

На знімку: багатодітна родина Ребро.