Пасіку Степана Сороки із села Рудні-Іванівської, що в Ємільчинському районі, відшукати непросто. Бо знаходиться вона не в його обійсті, а далеко в лісі. Там, на соснах та дубах, чоловік закріпив свої борті-вулики — нові колоди та старі притрухлі пеньки, яким, за словами Степана Михайловича, уже понад сто літ. У них поселилися дикі бджоли і понад двадцять п’ять років годують господаря смачним лісовим медом. Цей мед — найкорисніший, з особливими, ні на що не схожими, смаком та ароматом. Справжній мед, без домішок, каже бортник. Це й не дивно, адже в нього все — за технологією тисячолітньої давності.

Працює Степан Сорока (на знімку) інженером охорони і захисту лісу в Ємільчинському лісгоспі. Та любити природу і бути до неї якнайближче — це не лише професійний обов’язок.

— Любов до бджіл передалася у спадок від діда-бортника, який загинув на фронті. А таємницями прадавнього ремесла поділився родич — Іван Гаврилович, — розповідає Степан Сорока. — Старий уже був, не міг на дерева лазити, тому я попросив у нього, щоб навчив своєї справи.

Разом зі знаннями успадкував чоловік і стародавні вулики, які викидати не став. Дожили вони, виготовлені у позаминулому столітті, аж до наших часів. І ще можуть послужити не один десяток років. Чим же зумовлене таке їхнє тривале збереження? Ясна річ, завдяки гарним господарям та золотокрилим комахам, точніше, прополісу, яким вони змащують стінки свого помешкання.

Дідових бортей на пасіці у Степана Сороки залишилося п’ятнадцять — він їх береже як зіницю ока. А разом із новими, що сам змайстрував, до сотні набереться.

— А які кращі? — цікавлюся.

— Дід казав, що у нову борть бджоли краще сідають, як і люди — у нову хату, — усміхається чоловік.

З однієї борті виходить три-чотири відра меду з вощиною. Виготовляють такі вулики із сосни, дуба, липи чи осики. З одного підходящого дерева може вийти кілька бортей, вага кожного з яких — від 100 кг. Нерідко зустрічаються й рекордсмени — по 400—500 кг.

— А як же підняти такий вантаж, наприклад, на сосну?

— Нині із цим набагато простіше — використовуємо лебідку і машину або трактор. А колись дід прикріплював до стовбура дерев’яне колесо. Це був своєрідний «підйомний кран». Розмістившись на дереві, він крутив колесо, а трос із вантажем намотувався на вісь, і вулик поступово піднімався вгору.

Значний інтерес викликає й процес заманювання бджіл за допомогою всіляких відварів. Та на аромат, який «випромінюють» борті, летять не лише дикі бджоли, а й любителі поласувати дармовим медом. Щороку лісову пасіку Степана Сороки «обкрадають». Злодії псують борті не лише прямо на деревах, а й скидають їх на землю. Розбиті вулики — велика втрата для бортника.

Принагідно зауважимо, що колись у головному законодавчому документі давніх часів, укладеному при Ярославі Мудрому, існував штраф за пошкодження князівської борті — 12 гривень. Це були значні кошти, адже у ті часи таку ж суму платили за скоєння вбивства. «Статут Великого князівства Литовського» передбачав смертну кару за знищення борті чи викрадення меду.

Кожному бортнику, крім знань, уміння та кмітливості, притаманна й сміливість. Адже їм доводиться залазити на високі, нерідко без сучків, дерева за допомогою лише довгої мотузки, яку Степан Миколайович називає «жень». А з «висотою» товаришують не всі... Тому й переживає чоловік, що його ремесло, улюблену справу всього життя, не продовжить син.

— Він постійно допомагає мені, але бортником не стане, бо висоти боїться. Буде пасічником — уже вдома почав майструвати вулики, — розповідає Степан Сорока. — А от мій онук Матвій обов’язково продовжить «медову» справу діда. Я в це вірю.

Житомирська область.

Фото Олександра КОЛІСНОГО.