Стоять хати пусткою

Територія Луківської сільської ради, до якої входить Уніж, відрізана від решти Городенківського району Дністром. У селі мешкає лише 88 осіб — на 52 двори. Ще 37 хат стоять пусткою. Більшість населення — пенсіонери.

А ось її сусідка, шестикласниця Мар’яна, за продуктами переплавляється човном на протилежний берег Дністра — до сусідніх Кунисівець. Дівчинкою опікується бабуся, адже батьки працюють в Івано-Франківську на заводі, приїздять через тиждень-два. Не дивно, що школярка мусить бути самостійною. Разом зі своєю сестричкою Тетяною та подружкою Марією якраз рибалять. Улов невеликий, а більше радості.

Краєвиди, які відкриваються при спогляданні села, заворожують. Метикуваті дівчата навперебій розповідають про цей райський закуток Дністровського каньйону, де річка, наче петлею, огортає Уніж, утворюючи півострів. Кажуть, що тутешні пагорби й тихі галявини нагадують Альпи. Червоні від місцевого каменю скали, печери. Школярки навіть проводять екскурсії туристам, що сплавляються річкою.

Але найбільше розваг під час фестивалю. Місцеві мають право відвідувати мистецькі заходи і майстер-класи безплатно, а також самим брати участь у концертах.

На початку минулого століття тут щоліта гуділо життя. До панського маєтку, від якого нині збереглися хіба що мури з червоного каменю, з’їжджалися звідусіль. Та спочатку до руйнації розкішної садиби доклалися москалі, а під час війни доправили німці, розбомбивши будівлі. На розвалинах згодом постав відділок колгоспу, але після реформування господарства все знову занепало. Перетворився на хащі сад. Тому й зраділи селяни хоч якійсь перспективі, коли з’явилися інвестори. І справді — невдовзі тут зажевріло життя.

Сусідство господарського двору одного з організаторів фестивалю донеччанина Владислава Кириченка в Уніжі сприймають по-різному. Вісім років тому він разом із компаньйонами викупив напіврозвалену ферму та інші будівлі колгоспної бригади. Утримує коней, корів, овець. Придбав також майнові паї на сад. Торік за десять гектарів площі під ним та стільки ж орендованих земель запасу сплатив до сільської казни майже десять тисяч гривень податків. Частина старих плодових насаджень уже давно списана, і територія має статус пасовища. Саме на цій галявині понад Дністром проводяться фестивалі. Всюди обгороджено. Селяни нарікають, бо звикли за колгоспу безперешкодно проникати на колишню бригаду чи до саду. А тут доводиться рахуватися зі статусом приватної території.

Через сад пролягає дорога до лісу. «Люди завжди йшли по гриби чи ягоди цією короткою дорогою, — обурюється мешканець Івано-Франківська Володимир Бабала, який збудував собі нову хату неподалік. — Пролізти там ще можна, а ось автомобілем — зась. Треба об’їздити понад річкою. А це довший шлях і не завжди безпечний. Особливо тоді, коли після дощів піднімається рівень води в Дністрі. Та й опісля замуленим берегом хіба що на вантажівці пробиратися». Знаючи, що кілька садиб в Уніжі придбали донеччани, селяни остерігаються і можливих «сепаратистів».

Сюди часто приїздять волонтери. Молоді люди не лише відпочивають, а й чистять сад, ремонтують стайні, спорудили літній загін для худоби. А після роботи купаються в Дністрі, «з вогником» та піснями біля ватри розважаються. Така собі зона комфорту й відпочинку від міської суєти. За це можна й відпрацювати.

Спостерігаючи за тим, як активно трудяться волонтери, місцеві й собі б не проти залучити їх до розчищення хащ чи якоїсь іншої роботи на користь громади. Можливо, додається навіть заздрість до Владислава Кириченка та його компанії. Он його господарський двір освітлений ночами, а в селі лише на одному стовпі горить лампа.

Тим часом донеччанин, який часто буває в Уніжі, обурюється, що селяни лише чекають, щоб за них хтось робив: «Відколи господарюю тут, і дороги грейдером рівняю, і підсипаю. Кошти на освітлення, новий водогін та інші громадські потреби виділив. Матеріально підсобив при спорудженні церкви. Виходить — що більше допомагаю, то більше до такого дармового звикають. А кому заборонено розвивати тут зелений туризм чи щось інше? Десятки будинків пустують, більшість садиб упирається в Дністер. Зрештою, мають сільську владу».

Цікаво загадувати про майбутнє невеличкого Уніжа. Реалії такі, що молоді майже нема. Всього чотирьох учнів під час навчального року доправляв на «велику землю» шкільний автобус. Діти забирають своїх немічних батьків до міста. А проблеми залишаються. Приміром, агроформування, що орендує тутешні угіддя, досі повністю не розрахувалося із власниками земельних паїв. Як вплинути? Народні обранці не часто тішать громаду своїми відвідинами. Сільська влада — в Луці, за п’ятнадцять кілометрів. До райцентру ще далі. Куди старим людям потикатися? Хіба що покладатися на таких заїжджих, як Кириченко, який намагається вдихнути життя в цей райський, але запущений куточок. Наступного року задумав агротуризм впровадити. А там, може, й місцеві придивляться до ініціативного господаря, та й собі щось нове розпочнуть. Зуміла ж трійця дівчаток човном управляти та екскурсії організовувати. А головне — зрозуміли школярки, що навіть у сільській глибинці можна заробляти, тому й дорожать своїм краєм.

Івано-Франківська область.