Спершу думай про Батьківщину, а потім — про себе

— Хлопці з усіх областей України приїхали на Донбас, із намірами визволити населення від терористів. І те, що населення в деяких містах — з терористами заодно, виявилося шокуючою несподіванкою. Так звані мирні мешканці блокували пересування колон техніки та роззброювали цілі підрозділи. Наші хлопці під Волновахою загинули саме після такого «спілкування» з місцевими. Не очікували, що люди опиняться на боці сепаратистів, не очікували пастки від тих, кого приїхали захищати, — ділиться думками донеччанин Максим, який уже два місяці відвозить на блокпости української армії продукти, воду, предмети гігієни тощо.

Ця допомога часто пов’язана з особистим ризиком: тих, хто допомагає армії, відстежують сепаратисти, можуть передати інформацію на блокпости бойовиків. Але для силовиків, які опинилися у ворожому оточенні в буквальному й переносному розумінні, важливе спілкування з тими людьми, які вважають Донеччину невід’ємною частиною України. Таких людей — більшість, і це відчувають військові, які несуть службу в неспокійному краю. «Для наших хлопців на блокпостах було приємно бачити фото і відео з мітингів на підтримку України в Донецьку, вони вперше від нас про це почули», — додає Максим.

Кореспондент «Голосу України» поспілкувався з активісткою ініціативної групи «Единый Мариуполь» Марією, яка розповіла про основні потреби українських військових на сході і про те, що можуть зробити небайдужі громадяни. Загалом у місті організувалися три такі групи: ще дві мають умовні назви «Маріупольська дружина» та «Фенікс».

— Нещодавно проводжали до місця постійної дислокації хлопців зі Львівщини, які протягом місяця несли службу в нашому аеропорту. Плакали, коли прощалися. Військові казали: мовляв, нехай хтось лише одне криве слово в бік Маріуполя мовить... Пишаюся своїм містом. А все починалося з ініціативи кількох людей, адже загалом місцеве населення перебувало в полоні російської пропаганди, — пригадує активістка.

За словами співрозмовниці, першими в місті з’явилися бійці 72-ї окремої механізованої бригади. Існувала небезпека «психологічної атаки» з боку проросійськи налаштованих громадян, як це було в інших місцях.

— Ми тоді одразу приїхали до військових і сказали: мовляв, дивіться, місцеве населення — це ми, ви захищаєте нас. І не слухайте тих, хто прийде до вас і запропонує скласти зброю. Діяли на випередження, надали хлопцям моральну підтримку, — пояснює координатор ініціативної групи.

За словами Марії, перші армійські підрозділи приїхали до донецьких степів «голі й босі». «Ні їсти, ні пити. Забезпечення було погане, жили в чистому полі». Розташувалася дивізія в селищі Ялта Першотравневого району. Допомоги чекати немає звідки, а тим часом до військових постійно стали навідуватися проросійські активісти, які в агресивній формі вимагали скласти зброю.

У цій ситуації, каже співрозмовниця, плече підставили голова правління групи компаній УОПТ Юрій Тернавський та селищний голова Дмитро Черниця. Вони організували харчування військових та облаштування їхнього побуту. «Це наші хлопці, і ми будемо їх годувати та допомагати в усьому», — заявив перед односельцями голова. Стався злам: люди понесли армійцям домашні харчі. А військові тим часом потребували найнеобхіднішого спорядження.

— У мене троє дітей і зарплата 3000 гривень, — зізнається Марія. — Де взяти гроші? Спочатку паніка була. Стала розпитувати знайомих. Обережно, бо не всі розуміють. Зворушливий момент був, коли добра приятелька — теж людина не великих статків — дала 300 гривень, принесла ковдри і спальники. А потім її бабуся передала 1000 гривень із пенсії зі словами: «Якщо тут буде війна, не хочу тут жити». З того часу завжди молюся за цю людину. Вона і вдруге тисячу гривень внесла. Потягнулися інші: докладали по 100, 50, 20 гривень...

Із розгортанням антитерористичної операції військових ставало більше, їхні потреби зростали.

— Підрозділи Національної гвардії забезпечували аптечками ми. Далі перейшли до бронежилетів і розвантажень. Ми, дівчата, вже почали розбиратися в моделях бронежилетів і в тому, як їх купувати. З’ясовується, кожен із них спочатку обстрілюють, перевіряючи на міцність. І якщо армійців нині вже повністю забезпечили бронежилетами, то Нацгвардія ще не захищена. Щодо пільг. Ми, ініціативна група, самі писали до Міністерства оборони, оскільки у військових 72-ї механізованої бригади не було статусу учасників АТО — вони були приписані до Білої Церкви. Хлопці отримували 1300 гривень на місяць, а коли щось станеться — то просто нещасний випадок. Ось і загиблі під час бойових дій 9 травня не мають відповідного статусу, — зазначає активістка.

П’ятого травня представники 72-ї бригади побували в Кабінеті Міністрів із вимогами подбати про соціальний захист військовослужбовців у зоні АТО. Сержант збройних сил Іван Сацик, який був у складі групи військових в уряді, а зараз стоїть на одному з блокпостів поблизу Маріуполя, розповів «Голосу України» про основні проблеми:

— Перше питання — соціальне забезпечення. Не так нас, як сімей мобілізованих. Це добре, що мені зберігають зарплату за місцем роботи. Але є ті, хто роботи не мав зовсім. Або був приватним підприємцем. Сказали, що для приватних підприємців, мобілізованих до армії, будуть податкові канікули. Проте, щоб отримати таку пільгу, потрібно з’явитися до податкової і особисто написати заяву. Чи можливо це, коли ми стоїмо в степу на блокпосту? Так само з «кредитними» канікулами. Хлопцям продовжують телефонувати з банків і вимагають погасити борг. Хоча обіцяли призупинити виплати. Та для цього треба особисто побувати в банку і написати заяву.

Друга проблема — фінансове забезпечення. За три місяці ми отримали від 3600 до 3800 гривень, залежно від звання. Наприклад, я, сержант, — 3800 гривень. За документами, тут, на сході України, ми перебуваємо з 2 червня. Хоча фактично — з 6 травня, але тоді числилися за місцем постійної дислокації підрозділу. Дійшло до того, що ми запросили нотаріуса, який засвідчив, що ми перебуваємо саме на цьому блокпосту під Маріуполем. Добре, що в мене юридична освіта, і знаю, що потрібно зробити, щоб довести присутність у зоні АТО.

Третьою нашою вимогою було використання військових за цільовим призначенням. Мобілізували нас 4 березня, потім виїхали із Запорізької області, ганяли по степах, пояснювали, що так потрібно, аби росіяни бачили, що ми стоїмо... Та це прохання — єдине з усіх — було швидко виконано: вже 9 травня в Маріуполі розпочалася активна фаза, і ми брали участь.

Четверте питання. Чому солдати строкової служби, які переслужили і не демобілізувалися, продовжують отримувати так само 150 гривень на місяць? Чому їм не платять, як контрактникам? Ділимося грошима, тому що як це — хлопцеві 20—22 років жити на 150 гривень?

Ми виклали ці проблеми в Кабміні і навіть обіцяли приїхати і блокувати Верховну Раду на бронетехніці, якщо не виконають наші вимоги. Після того було ухвалено відповідний закон, спрямований на посилення соціального захисту військовослужбовців у зоні АТО. Але відтоді нічого не змінилося. Обіцяли, що нам дадуть статус учасника бойових дій. А тепер чуємо: мовляв, ви у «холодній» зоні. Уже не стріляють, бойові дії не ведуться, 12 червня Маріуполь «зачистили». А те, що 14 червня напали на колону прикордонників — то «випадок».

Була постанова Кабміну від 4 червня про виплату грошового заохочення в розмірі 100-відсоткового місячного грошового забезпечення і заробітної плати військовослужбовцям, які беруть участь в АТО. Але ось наші офіцери вже отримали по 400 гривень — це ніяк не 100 відсотків зарплати. Ми отримаємо днями, подивимося, скільки заплатять, — підсумував військовослужбовець.

Ще один співрозмовник «Голосу України», офіцер Національної гвардії В’ячеслав перебував кілька тижнів у Маріуполі, в аеропорту, а зараз повернувся до однієї з областей Західної України. Родичам про відрядження до «гарячої точки» не говорив нічого, тому прізвище військового не називаємо.

— У мене є посвідчення про відрядження, там стоять печатки Маріуполя, тому проблеми із фіксацією перебування в зоні АТО немає. Такі само відрядження у всіх військовослужбовців нашої частини. Умови спартанські, але душ, туалет, їдальня були. На п’ять «зірок» ми й не розраховували. Заплатили стандартно — 30 гривень на добу, згідно з існуючими правилами. Плюс було преміювання. Яке? Не скажу. Для кого як. Депутату Верховної Ради, можливо, й не вистачило б, — сміється В’ячеслав. — Щодо страхування. У мене картка ПриватБанку, банк запропонував ще і страховку, я оформив. Страховки від держави немає. Знаю, що обіцяють пораненим і загиблим такі виплати.

Нацгвардієць каже, що на сході України був уперше й не очікував, що зустріне стільки приязно налаштованих людей.

— Ті, з якими спілкувався, мені дуже сподобалися. Маріуполь — в основному молодці. Здорово допомагали медикаментами, засобами захисту. В цих умовах нічого не боялися. Допомога була не одноразова, а щодня приїздили. Це ті люди, які на своєму місці роблять дуже багато. Від нас їм — велика подяка і низький уклін. Приємно було бачити, як після завершення АТО в місті багато мешканців підходили і вітали нас.

Тим, хто вирушає зараз до зони АТО, офіцер бажає бути обережними: «Головним чином усі біди — від того, що людина починає хизуватися. Воювати теж треба вміти».

І поки пишуться постанови й закони, покликані захистити захисників Вітчизни, волонтери мобілізують людей з усієї України, аби вже сьогодні й зараз підтримати військових. Координатор ініціативної групи «Единый Мариуполь» Марія розповіла кілька історій про те, як звичайні громадяни з усієї України сприяють успіху антитерористичної операції.

«У перших військових, які приїхали до нас, аптечок не було, ми їх самі комплектували. Потрібні були медичні джгути для зупинки кровотечі. А в аптеках — один-два, це ж товар, що не має попиту. Скупили в місцевих аптеках усе, що було. Телефоную на «Київгуму», розповідаю, що тут у нас щодня стріляють, прошу продати оптом товар. На заводі пообіцяли зробити велику знижку, 40—50 відсотків. Наступного дня моя помічниця телефонує і стрибає від щастя. З’ясовується, кияни зробили 70 відсотків знижки, а решту 30 відсотків оплатили самі дівчата з заводу. Таким чином, вдалося забезпечити всіх наших підопічних військових медичними джгутами».

«Наші хлопці поскаржилися, що швидко рвуться шкарпетки. Кілька разів одягнув — і все. Ми вигребли на ринку всі найдешевші, по 7 гривень. Подумала: а може, на фабриці пошукати? Знайшла телефон, телефоную до Червонограда Львівської області. Мовляв, так і так, тут служать ваші хлопці — може, за собівартістю віддасте нам партію шкарпеток? На фабриці одразу погодилися: «Дайте листа зі штабу з печаткою — і зробимо». Надіслали листа — і Червоноград відправив хлопцям велику партію шкарпеток».

«Напередодні президентських виборів командир одного з підрозділів повідомив: «Є інформація, що буде обстріляний блокпост у Мелекіному. Потрібен екскаватор, щоб зарити БМП і закрити його з моря». Розмова відбувалася о четвертій вечора в суботу, а техніка потрібна була на ранок. Тоді справді терористи через море передавали зброю, напад був дуже ймовірний. Почала обдзвонювати великі промислові підприємства, фірми. Ні до кого не можу пробитися.

Взялася за приватні оголошення. Хтось обіцяє екскаватор лише в понеділок. Але то запізно! Вже восьма вечора. Надії мало. Набираю ще один телефон із оголошення. Відповідає чоловік. Так, мовляв, і так, пояснюю, нашій армії треба зарити до ранку БМП і вирити траншеї. «Давайте уточнимо, що таке — «наша армія»?» — перепитує співрозмовник. І коли дізнався, що йдеться про українську армію, одразу погодився виділити техніку. Не знаючи мене, не отримавши оплату. Будівельник цієї фірми їде пізно увечері, і неподалік блокпосту в екскаватор стріляють. Розбите лобове скло. Попри небезпеку, екскаваторник доїжджає до місця і виконує роботу. А власник будівельної компанії пізніше відмовився взяти гроші взагалі. Сказав: «Я хочу вам подякувати за те, що ви дали мені можливість допомогти Батьківщині».