Земля любить опіку та догляд і не переносить варварського ставлення
Років з десять тому потужні аграрні компанії посунули на село, немов бджоли на мед. Причому з фанфарним боєм: мовляв, несемо селянину хліб, пісню, райські кущі й усі супровідні блага. Зазначу, цьому «ура-патріотичному співу» передувало ще потужніше можновладне алілуя черговим «спасителям», по суті, добитого «до ручки» за час «модернізації» села.
Отож, що змінилося з появою на українській земельці потужних аграрних компаній, переважно з іноземним акцентом? Розквітла, задихала на повні груди, радіє турботі прийшлих на неї з-за тридесятого царства чергових піклувальників? Аби автора не запідозрили в упередженості та замовній публікації, вирішив не обмежуватись власними спостереженнями, а залучив до розмови селянина з діда-прадіда, голову Штепівської сільської ради Олександра Великодного.
Один бив — не добив, тож наступник доб’є
Попри економічні шторми і хаос, які після отримання незалежності почали скручувати українських селян у баранячий ріг, до середини 90-х минулого століття радгосп «Штепівський» залишався одним з небагатьох, які впевнено продовжували триматися глибокої води. Передусім завдячуючи своїй потужності.
По-перше, у радгоспі був один з найбільших на Сумщині свинокомплексів на 10 тисяч голів. Навіть за великого бажання таку «махину» з наскоку не завалиш і не приватизуєш. Тим більше, що за інерцією до Штепівки за передовим досвідом продовжували приїздити тваринники України, Білорусі, Росії, інколи навіть і деякі західні сусіди.
По-друге, нічим не поступалося тваринництву і рослинництво. Ба, інколи виявлялося дещо попереду. Майже на 7 тисячах гектарів сільгоспугідь, які розкинулися на території трьох сільських рад, трудівники господарства вже тоді вирощували на круг: озимої пшениці — понад 40 центнерів, цукристих — майже чотириста, по ранніх ярих зернових та кукурудзі також у п’ятірку кращих в області входили. А у молочарстві зі штепівчанами мало хто міг потягатися не тільки в регіоні. Майже тисяча голів дійного стада щороку в середньому давала більш як чотири тисячі літрів молока на корову. І це, зважте, не так давно, якихось 20—25 років тому. Не дивно, що перехідні червоні прапори союзного і республіканського значення за трудову звитягу радгосп «штампував», наче вправний коваль підкови...
Пам’ятаючи про ті рекорди, вирішив поспілкуватися з нинішніми господарями.
— Де їх взяти — отих господарів, — зажурено мовить Олександр Великодний, — нині у селі залишилися лише орендодавці. Були рекорди, були звитяги, та після розпаювання і знищення колективного господарства все: і доробки, і колишня слава — пішли за вітром. Нині справжніх господарів, які б плекали землю, мов рідну матір, замінили інвестори. Приїдуть весною — посіють, восени приїдуть — зберуть врожай, і до наступної весни. Залишилося, правда, з десяток фермерів, але ті, з огляду на «благодійність» держави, більше думають не про високі врожаї та господарський догляд за годувальницею, а як вижити у конкурентній боротьбі з монстрами агробізнесу, чи то пак, агрохолдингами та потужними компаніями. А тим любов до землі, що мертвому кадило...
З гіркої селянської пісні слів не викинеш. За останнє десятиріччя на угіддях господарства вже окопався четвертий «агропіклувальник». Про дії попереднього благодійника «Голос України» неодноразово розписував і вздовж, і впоперек. Його керівництво так «опікувалося» «процвітанням» села, що з року в рік залишало під снігом на зиму сотні гектарів незібраної кукурудзи. Про яку технологію, які сучасні методи догляду за годувальницею могла йти мова у цьому випадку? Абсолютно не чухали вони за власним вухом і на газетну критику. Єдина реакція, яку дозволяють собі «хазяї життя» — ату критиків, які «заважають» народу рухатись до «світлої мети». Тодішня обласна влада на чолі з затятим лобістом агрохолдингів ініціювала подання керівництву редакції з вимогою відправити й автора цих рядків «за вітром».
І ось тепер у Штепівці новий хазяїн. Причому, за словами Олександра Великодного, «зміна караулу» відбулася таємно, наче на якомусь надсекретному військовому об’єкті, так сказати, по-джентльменськи: «пост здав, пост прийняв». Про нову «мітлу» штепівчани довідались лише тоді, коли їм запропонували переоформити договори оренди на землю. Правда, черговий «рятівник-спаситель» змінив попередника без фанфарного бою про завтрашнє «щасливе дитинство».
— Один бив-бив нашу земельку, тепер інший битиме — доки остаточно не доб’є її до ручки, — переконаний Олександр Михайлович. — Кожен з них один пише, а десять у голові тримає. А селяни, село, зрештою, держава їм усім «по великому барабану».
— А чому, як за феодального ладу: поза людськими спинами укладали угоду?
— Бо у нас такі закони.
У кого великі гроші, тому можна все: продавати і купувати села й землю оптом і вроздріб разом з батраками та живністю.
— Чим же новий «благодійник» кращий за попереднього?
— По суті, нічим. Як і той, не переобтяжує себе зайве і також двічі на рік навідується на поля: весною та восени — посіяти й зібрати, — стверджує Олександр Михайлович. — Всі вони одним миром мазані, і у кожного з них лише один великий інтерес — власний банківський рахунок та власна безрозмірна кишеня. А держава, ніби так і треба, з філософським спокоєм споглядає на ініційований нею цирк під назвою «розквіт українського села».
— А як же з розхваленими владою соціальними угодами інвесторів?
— Підозрюю, що ці байки про добрих інвесторів-самаритян розраховані на великих оптимістів та слабких розумом. Для прикладу наведу суму так званої соціальної угоди, яку Штепівка отримала торік від інвестора.
Коли співрозмовник озвучив її, зізнаюсь, не знав що робити: плакати чи сміятись. Минулого року підтримка сягнула «аж» 26 тисяч гривень, або по 22 гривні на кожного вцілілого мешканця Штепівки. Найбільше шокувало, що в зазначену суму «щедрий меценат» зарахував 300 літрів бензину для шкільного автобуса та 2,7 тисячі гривень, які виклав на святкові подарунки місцевій дітворі. І справді, чи то Гобсек, чи то Плюшкін. За наявності таких «благодійників» українському селу недовго й ноги протягнути.
— Насправді, до трагедії не так вже й багато часу залишилось. Адже більшість і так бозна відколи на ладан дихають, — наче почув мої думки Олександр Великодний. — Для інвесторів доля села, збереження родючості землі на -надцятому місці, а на першому, звісно, власне збагачення. Я розумію, кожен бізнесмен дбає про свій прибуток. І це правильно, якщо йде до мети цивілізовано, а не по-хижацьки, як це робить більшість нинішніх аграрних «збавителів». Земля любить опіку та догляд і не переносить варварського ставлення. Та власникам потужних компаній, у розпорядженні яких десятки і сотні тисяч гектарів власної та орендованої землі, не до сентиментів. Ось тому і вичавлюють з гектарів останні соки, нашпиговуючи мінеральними добривами.
— Ні, ці не були і ніколи не будуть справжніми хазяями, ніколи не зрозуміють селянської душі з її любов’ю до землі, — зболено продовжував сільський голова. — Давно ж бо відомо, без натуральних добрив — перегною — земля втрачає родючість і поступово чахне. Розуміючи це, наші батьки не тільки удобрювали її на совість, а й для її перепочинку, запроваджували трипільну і, навіть, семипільну системи. А прийшлі намагаються висмоктати з неї останні життєдайні соки тут і зараз. А після них хоч трава не рости...
Альтернатива під боком
Довго тривала наша безрадісна розмова. Під завершення я наважився на запитання: чи є справжня альтернатива хижацькому нищенню землі, яке, в свою чергу, призведе до вимирання українського села?
— Її не треба шукати десь за морями-океанами, — чую у відповідь, — оскільки її ще не встигли остаточно витравити з наших душ і сердець. Альтернатива — колективні господарства у будь-якому вигляді: колгоспів, сільськогосподарських кооперативів, інших об’єднань власників паїв. Лише так можна не тільки врятувати, а й відродити вже агонізуюче українське село.
Загляньте у сусідні з нами Підопригори чи Голубівку. Саме завдяки збереженню колективної форми господарювання Голубівка, як і раніше, залишається аграрним лідером Сумщини, зокрема, і в тваринництві. Ці два господарства з якогось десятка, де збережені молочні стада. В обох, між іншим, на заздрість багатьом, без всілякої «опіки» інвесторів щороку збирають найвищі врожаї.
За інформацією Олександра Великодного, нині в торговельних мережах реалізовується заледве п’ята частини м’яса вітчизняного виробництва. Решта продукту завозиться з-за кордону. І цю п’яту частину виробляють саме ті, де зберегли колективний статус, та вітчизняні фермери.
— Молочні та відгодівельні комплекси на селі — не тільки м’ясо і пух, як казав один кіногерой, а й невичерпне джерело робочої сили. Наш свинокомплекс, наприклад, безперебійно забезпечував роботою принаймні 250 чоловік. Ще більше сотні трудилося на молочних фермах. Запитаєте, чому тоді можновладці, мов заведені, втокмачують селянину про безперспективність розвитку «нерентабельного» тваринництва? Відповідь на поверхні: бо самі заробляють казкові бариші на імпорті тієї ж тваринницької продукції. І це в той час, коли український аграрій, без збитку для себе, може забезпечити власною сільгосппродукцією принаймні половину населення об’єднаної Європи. Але у доморощених «піклувальників» зовсім інший інтерес. Ось і вішають локшину на вуха селянам. Те саме стосується й овочівництва та решти сільськогосподарських галузей. Уже давно, за потурання влади, у нас стало «нерентабельним» садівництво. Тому прилавки магазинів і ринків забиті навоскованими закордонними грушами, яблуками, абрикосами...
Має рацію штепівський сільський голова Олександр Великодний. Якщо у Голубівці — а такі успішні села у регіоні можна на пальцях двох рук перелічити — дефіцит робочих рук, то у Штепівці вони взагалі нікому не потрібні. Адже саме тваринництво й досі залишається стрижнем розвитку і процвітання села. Та з його знищенням під корінь більшість штепівчан розбрелися у пошуках роботи по всьому світу. Чимало з них, на жаль, «заякорилися» біля пивних та горілчаних яток та магазинів.
— Народ «гуляв», а влада все годувала віртуальним «розквітом», -констатує Олександр Михайлович. — Нам ще частково «повезло»: село розташоване на трасі Суми—Київ. Тож вийшов на шлях і паняй у будь-який бік у пошуках заробітків. Якщо, звісно, є сили і бажання.
...Повчальною вийшла розмова і сумною. Та все ж теплиться надія, що апробованим на практиці виходом українського села із затяжної кризи, яким поділився Олександр Великодний, зацікавляться насамперед вітчизняні законодавці, абсолютна більшість яких у дитинстві черпала силу рідної землі на селі. Можливо, таки зглянуться і законодавчо врятують його від занепаду?! Підказка селянина як це зробити, у них є...
Аби розвіяти сумніви, які, можливо, виникнуть у деяких обранців, «Голос України» невдовзі розповість їм про досвід колективного господарювання в Голубівці.
Сумська область.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
