Мабуть, кожен журналіст зі стажем міг би видати книжку. А тим паче, якщо цей журналіст свого часу був народним депутатом і завів чимало знайомств у діловому світі. Саме так часто й видаються книжки — для себе та своїх знайомих. Але книжка, яку написав журналіст і колишній депутат Володимир Стадниченко, — особлива!

Людина і природа. На цю тему написано так багато (і часто — так нецікаво), що всі вже трохи втомилися про це читати, цікавіше дізнатися, що нового в парламенті чи у приватному житті когось із відомих людей. Але ж насправді ніщо так не милує око, як якась квітка, що своїм ароматом ніби нагадує, хто ти є і де твій дім. Саме на українській землі зосереджена уся краса, а, відповідно, і сила. Ми — ті щасливі власники найзатишнішого дому на Землі, тільки не навчились господарювати в ньому.

Книга Володимира Стадниченка «Лоно Дунаю» створена з метою повернути людину до її природного дому. Увага автора зосереджена на природі й людях Дунайського заповідника.

Спершу ця книжка здається аж надто красивою для того, щоб бути корисною. Чудовий крейдяний папір і десятки унікальних кольорових фотографій, зроблених Василем Климовим. Це цілий фотоальбом, яким можна милуватися, не особливо вчитуючись у текст. Але коли все-таки починаєш читати, розумієш: що книжку зроблено не лише «для краси».

Якщо хочете, це видання — ще й про подвижницьку, часом тяжку, працю, а не лише про «відпочинок на лоні». Чимало сторінок присвячено дунайським єгерям.

Службу охорони Дунайського заповідника очолює кандидат історичних наук Василь Федоренко. Він присвятив життя природі, збереженню її ресурсів і тваринного господарства. В охоронній службі — 16 єгерів. Щодня вони спостерігають за поведінкою тварин і птахів, дивляться, щоб браконьєри не зашкодили природному фондові Дунайського заповідника. Один із працівників служби охорони, Василь Силарін, почав працювати тут ще коли й заповідника не було. Ночували в човнах, умови для життя були нестерпні — але вистояли. Це вже потім на допомогу прийшло природоохоронне законодавство. Сторінки, присвячені цьому, заслуговують на увагу, адже автор — професійний законодавець.

А ось інша тема — будівництво судноплавного шляху Дунай—Чорне море. Це передбачало поділ Дунайського заповідника навпіл, що завдало б значної шкоди флорі та фауні краю, де зосереджено рідкісні й зникаючі види тваринного і рослинного світу.

Ну, і тема, без якої ця книжка втратила б привабливість для більшості читачів, — екологічний туризм на заповідному Дунаї. Такий туризм тут добре прижився і розвивається. Створено спеціальні умови для кемпінгу або для зручнішого розміщення в готелі. Пропонують прогулянки лісом, луками, плавання на каное. Дозволяється ловити рибу з дотриманням заповідних норм.

Вочевидь, книга Стадниченка — вагомий внесок саме в екологічний туризм! Прочитаєш її — і сам захочеш на Дунай! І трохи заздриш авторові, бо він там — як удома. Його мала батьківщина — степова Полтавщина, але Дунай — дім його душі.