Він — професійний репортер, член Спілки журналістів з 1980 року і працює у пресі донині. Але був у його службовій біографії період, коли, відклавши на деякий час ручку та блокнота, вдягнув важкі водолазні обладунки.

З чого все почалося

Ішов 1987 рік. Я тоді працював кореспондентом у газеті «Вечірній Київ». В один із днів початку лютого до мене в редакцію зателефонував начальник Київського експедиційного загону підводно-технічних робіт (КЕЗПТР) Товрятводу УРСР Анатолій Бабенко, тепер уже покійний. Поговорили про те, про се, адже з цим підприємством у мене були давні зв’язки: щорічно, у період профвідпустки, користуючись можливостями своєї другої професії — водолаза, їздив у тривалі відрядження на Чорне море.

Отож розмовляємо ми, як раптом Анатолій Трохимович запитує: «А як щодо поїздки в Чорнобиль?» Зізнатися, не відразу зрозумів, що він мав на увазі, тому відповідаю: мовляв, у нас тему Чорнобильської катастрофи висвітлюють інші кореспонденти.

«Та ні! Йдеться про поїздку на ЧАЕС у статусі водолаза, — перебив начальник загону. — Розумієте?» І додав: «Ми вже не одну вахту проводимо водолазні обстеження та ремонт гідротехнічних споруджень станції. І от знову викликають у тридцятикілометрову зону — термінові роботи. А водолазна станція недоукомплектована — один із членів команди днями потрапив у лікарню із запаленням легенів. Ситуація безвихідна — нема ким замінити. То як, погоджуєтеся?»

Погодився. Мене підтримав головний редактор Віталій Карпенко.

Наша водолазна станція дислокувалася в одному з приміщень гідроцеху (ГЦ) Чорнобильської АЕС. І річка Прип’ять, і Київське водоймище були скуті крижаним панциром, що ховався під товстим шаром снігу. І лише над ставком-охолоджувачем зруйнованого атомного велетня, немов з гарячого гірського озера, клубочилася густа пара. За 20-градусного морозу температура води в ньому була не нижче 18 тепла.

Там, де літають «шитіки»

Якось в один із днів вахти нам було доручено через начальника гідроцеху Бузарева перевірити стан підвідної частини берегової насосної станції № 3, що входить до комплексу гідротехнічних споруд ЧАЕС. Підходимо до бетонного схилу (на той час сильно фонив), який веде до урізу води, а його, виявляється, до нашого прибуття вже встигли покрити рулонним свинцем, поверх якого уклали дерев’яний трап з поручнем, аби водолаз, спускаючись до води, не послизнувся. У цей момент прикріплений до нашої групи дозиметрист витяг датчик дозиметра ДП-5В і здивовано мовив:

— О! «Шитіки» літають...

— Які ще «шитіки»?

Він мовчки тицьнув пальцем у приладову шкалу. Стрілка зупинилася на позначці «30». А це означало, що радіаційний фон у тому місці, де нам потрібно було працювати, становить 30 мілірентген на годину. Немов нічого не відбулося, ми мовчки стали готуватися до водолазних спусків. Більше до цієї розмови я не повертався, але мене продовжувало мучити питання: чому саме «шитіки», а не рентгени або мілірентгени? Але незабаром один випадок допоміг мені розставити всі крапки над «і».

Як я вже казав, наша бригада проживала в Чорнобилі у п’ятиповерховій «хрущовці» — гуртожитку для вахтовиків. Якось мені вдалося довідатися, що співробітники Ленінградського інституту робототехніки теж квартируються у цьому містечку, але в приміщенні евакуйованого дитячого садка, що в п’яти хвилинах ходу від нашого гуртожитку.

Цілком природно, мені як журналістові хотілося ближче познайомитись з ученими, що прославилися своїми розумними машинами-роботами, змітаючими з дахів АБК та інших споруд ЧАЕС залишки сильнорадіоактивних викидів від вибуху четвертого енергоблока. Тоді в Києві ходили чутки, що багато роботів не витримували отриманої дози радіації, «божеволіли», падали з дахів, розбивалися...

«Підігрітий» такими чутками, ступив за поріг дитячого садка...

І тут я побачив... стінгазету «ШИТІК» — газету постійно діючої експедиції Ленінградського НДІ робототехніки. Так от відкіля пішло це дивовижне слово! Але що цікаво: кожна вахта обов’язково залишає в стінгазеті свої «автографи» у вигляді єхидних нотаток із приводу і без приводу, місцевих анекдотів і різних приколів. І я зрозумів, що тільки дуже розумні і мудрі люди з оптимістичним складом розуму могли створити тут, в епіцентрі боротьби з ліквідацією наслідків атомної трагедії, от таку обстановку, яка нічим не нагадувала б їм про бери, про постійний фон і, можливо, безрадісну перспективу. Ці люди, сміючись в обличчя невидимого ворога, з неприкритим сарказмом і іронією нарекли його глумливо — «шитік».

Я вийшов з дитсадка на подвір’я. Під ногами скрипів сніг. Стояла сувора зима 87-го. А навколо літали «шитіки». Багато «шитіків». І ця обставина вже не лякала.

Мутанти залишилися на дні

Був такий випадок. Одна з берегових насосних станцій, що брала воду з Прип’яті для ставка-охолоджувача Чорнобильської АЕС, перестала подавати воду. Вірніше, насоси працювали щосили, аж розжарилися, а струменя води не було... Можливо, загороджувальні ґрати чимось забилися, потрібно їх витягти на поверхню та почистити. Для цього на насосній станції все передбачено, щоб обслуговуючий персонал виконав роботу без сприяння водолазів. Та цього разу було інакше.

Механічні захвати увесь час зісковзували з решіток. Мабуть, щось заважало. Але що? Крізь товщу крижаної води не роздивитися. Викликали з гідроцеху (у нас там було своє приміщення — «водолазка») підводних спеців. Майстер дільниці показав нам на карті-схемі насосної станції, в якому місці ховаються за товщею води величезні триметрові грати і де саме на ґратах розміщені виїмки — сідла для захватів піднімального пристрою. Вдягаємо в «триболтовку» Сергія Марца, пристібаємо до його пояса величезний водолазний ніж для вентильованого спорядження. Заодно перевіряємо і подачу повітря з електричної помпи, тиск, роботу клапанів, а також роботу водолазної телефонної станції. От тепер усе нормально — вперед...

У динаміках переговорного пристрою чути бурмотіння Сергія. Це нормально, коли водолаз під час виконання завдання розмовляє сам із собою. «Ага, нарешті, підійшов до ґрат...». Каже, що забито дохлою рибою і... черепашками. Та якими?! Більше за долоню дорослої людини! Саме ці річкові двостулкові молюски і стали, як потім виявилося, причиною відмови підйомного пристрою. Неймовірно великих розмірів, вони так колонізували загороджувальні ґрати, що понаростали навіть у місцях, куди входили спеціальні захвати тельфера. От і вся розгадка. Сергієві Марцу лише залишалося водолазним ножем почистити сідла решітки від непроханих гостей. Але двостулкові молюски нас дійсно здивували своїми розмірами. І кількістю. Виявляється, радіація пішла їм на користь, якщо вони так виросли. Читав, що подібні мутації відбуваються й у рослинному світі.

Ми працювали в «особливих умовах»

...Це трапилося на береговій насосній станції №3, що входить у комплекс гідротехнічних споруд Чорнобильської атомної електростанції. З огляду на те, що раніше тут уже була аварійна ситуація, яку ліквідували водолази попередньої вахти, цього разу завдання стояло не дуже складне: з метою попередження аварійної ситуації потрібно було профілактично обстежити одну з прийомних камер. До нашого прибуття роботу потужного водяного насоса було припинено.

І от водолаз уже на дні. У динаміках переговорного пристрою чути сопіння, короткі репліки. Досвідчений фахівець не вперше випливає водою раніше «протоптаним маршрутом». Начебто все, як завжди...

«Що за чорт?..» — тільки і встигли ми почути нагорі... Ще не зрозуміли, що водолаз збився з маршруту, іншими словами — заблукав, як сигнальний кінець мало не висмикнуло з рук...

А цієї миті величезної сили потік, як соломинку, підхопив нашого товариша, одягненого у важку «збрую» триболтового спорядження, і з силою кинув на ґрати працюючої сусідньої прийомної камери. «Почувся брязкіт металу... Я відчув сильний удар, біль пронизала все тіло... Крізь скло скафандра впритул побачив вкриті слизом товсті сталеві грати...» Це він розповість потім, на березі. А зараз...

Спочатку наш колега намагався сам вирватися з чіпких обійм стихії, але з кожним рухом його ще сильніше присмоктувало до ґрат. Звичайно, в цей момент водолазна помпа неспинно подавала йому повітря, по переговорному пристрою ми намагалися всіляко його підбадьорити... Загалом, завдяки спільним зусиллям нашого товариша вдалося-таки «вирвати з чіпких обіймів Нептуна». Коли знімали з нього водолазну «сорочку», вовняна білизна на тілі підводника була зовсім мокрою, немов його облили з голови до ніг водою.

Так, втрата орієнтування під водою — велика небезпека з цілого «букета» усіляких неприємностей, що можуть підстерігати водолаза.

На жаль, багатьох з тих, хто був тоді на водолазних вахтах, уже немає серед нас.

Мені невідома доля члена нашої водолазної бригади — Миколи Кошмяка. Завжди червонощокий, життєрадісний, він буквально випромінював потоки енергії. Яка його доля? Чи живий ще? Намагався його розшукати, та марно...

Пішов з життя водолазний лікар-фізіолог, кандидат наук Володимир Іванович Головань, що не раз бував із хлопцями в зоні. Йому сьогодні було б 67 років. Майже вдвічі молодший за нього і киянин Павло Сутрин, але і його теж немає серед нас... Нещодавно довідався, що кілька років тому виїхав у Санкт-Петербург зі своєю дружиною-росіянкою ще один член нашої водолазної станції — Сергій Марц. Виїхав, щоб зненацька вмерти далеко від Батьківщини... Вічна пам’ять усім тим «чорнобильцям», які чесно виконували свій громадянський обов’язок, які своїми тілами, немов амбразуру, закривали смертельний подих Чорнобиля.

Юрій НОВИКОВ, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, лауреат журналістської премії «Незалежність».

Фото автора.