На уламках колишньої слави

Село Василівка Лебединського району ще два десятиліття тому майже з трьома тисячами мешканців за європейськими мірками «тягнуло» на невеличке містечко. І не лише мешканцями. Міського лиску додавала лікарня з пологовим і хірургічним відділеннями. Не пас задніх потужний маслосирзавод з кількома сотнями сироварів, продукція яких неодноразово демонструвалась на міжнародних ярмарках. Врівень з ним, а то й вище, стояв уславлений державний племрадгосп «Василівський» з вирощування і селекції молодняку великої рогатої худоби, потужністю на три з половиною тисячі голів. За телятами у чергу вишиковувались не лише українські, а й білоруські та російські тваринники. За тих часів радгосп входив у число провідних українських аграрних мільйонерів. За бажання василівці також могли докласти працьовитих селянських рук ще на півдюжини менших виробництв. Загалом потужні, і не дуже, підприємства Василівки забезпечували постійною роботою понад тисячу сільчан. А де є робота, там і життя в радість. Тож люди прагнули якомога надійніше і ґрунтовніше закріпитися на землі. Доказом цьому були: будівництво родинних осель не гірших за міські, школа на 600 учнів, її «молодший брат» — дитсадок майже на триста місць, модерновий Будинок культури, де, окрім розваг, працювало півтора десятка гуртків, і ледь не диковинка по тодішніх мірках — сільський універмаг. Одне слово, василівцям не лише на хліб і масло вистачало, а й на залізних дво- і чотириколісних коней, яких загалом налічувалось майже чотири сотні. На жаль, нині від тієї розкоші лишились тільки спогади.

...Цього разу Василівки я дістався опівдні. Попри сонячний день, село видалося похмурим і негостинним: ні людей, ні живності біля дворів упродовж цілого кілометра їзди по селу майже не побачив.

— Нічого дивного, — журиться голова Василівської сільської ради Антоніна Клюс. — У безвість пішли «хатка і сіножатка», замулився «ставок», давно «на приколі» і «млинок».

Це було сказано з такими болем і відчаєм, на який здатні лише селяни, котрих попереду чекає ще більші морок і невизначеність. Ні, сирзавод стоїть на старому місці, і навіть виробничі корпуси ніхто не розніс у друзки, як сотні інших вітчизняних переробних підприємств. Та яка з мертвого користь...

З середини 90-х минулого століття за цей завод розгорталися цілі баталії. Майже десятиріччя ним, наче перехідним прапором соціалістичної доби, по черзі володіли синє, буре, малинове та інше скороспіле панство. А у семи хазяїв, як відомо, дитя завжди голодне і обірване. Тож нині від одного з колишніх українських піонерів сирної справи залишилися лише назва та світла пам’ять. За розповідями місцевих мешканців, виробництво востаннє «чихнуло» невдовзі після «сірого» візиту Віктора Ющенка. «Інспектував» колишній президент підприємство під час пуску нової технологічної лінії інкогніто, і так же «по-англійськи», як сказав місцевий дотепник — вшився. Тож про візит «земляка» село довідалося лише після його від’їзду. Збіг обставин чи щось інше, але прихід на завод потужної молочної компанії селяни пов’язують саме з інтересами високого візитера.

— І гарний сир тепер продукують?

— Ніяких сирів, — стенула плечима Антоніна Дмитрівна. — Виробництво вже бозна відколи стоїть. Ні, директор і охорона на ньому числяться, плату орендар сплачує справно, ось і все.

У Василівці і цьому раді. Як кажуть, з поганої вівці хоч шерсті жмутик. А що там випускають-виробляють, можливо, космічні кораблі, а, можливо, якісь підпільний склад організували, їх аніскільки не хвилює. Та ще й молять Господа, аби орендарі протрималися якомога довше: все ж яка-не-яка копійчина на «підтримку штанів» сільраді перепадає.

З інвестором, який всівся у колишньому племрадгоспі, ще втаємниченіша історія. Хто він, звідки і як його звати, достеменно не знають-не відають ні в селі, ні в районному управлінні агропромислового розвитку. Мовляв, не володіємо жодною інформацією про «благодійника» — чи то орендар, чи інвестор. Кажуть лише, що найнятий директор — з місцевих. Він ніби посередник між фірмою і районною владою. В основному повідомляє, що сіятимуть на землях василівців та, як мені повідомило районне начальство, справно здає звіти у відповідні органи про фінансові результати роботи. А хто у нього хазяїн — ні пари з вуст, не інакше страждає амнезією. Однак це нікого не насторожило у районі. Голова сільради і то знає більше, мовляв, якась агрокомпанія чи то агрохолдинг «Авіас», з якоюсь приставкою. В Інтернеті «Авіасів» з приставками і без, мов грибів після дощу. Чим тільки не займаються: нафтопродуктами, торгівлею автомобілями, сільгоспвиробництвом тощо. Незрозуміло тільки, чому сумський шифрується під назвою племрадгосп «Василівський», правда, без преамбули «державний».

— Невже, намагаючись відродити колишню славу свого попередника, зайнялися селекцією тваринного стада? — запитую співрозмовницю.

— Боже збав. Щоб відродити ту славу, потрібен справжній господар. Нинішній інвестор обмежується лише рослинництвом на орендованих у людей паях. Оренду, правда, сплачує справно і аж 4 відсотки.

А ще «благодійник» працевлаштував у себе 35 місцевих селян.

— На безриб’ї, як відомо, і рак риба. Радгосп був у силі, коли там працювало по півтисячі людей і більше. Тож нинішня «квота» — уламки колишніх слави і справжнього розквіту. Однак і за це люди «барину» ледь не в пояс кланяються.

Що вдієш — в українському селі безпросвітне безробіття. Так, приміром, з нинішніх восьмисот чоловік працездатного населення Василівської сільради копійчаною роботою забезпечений заледве кожен четвертий: в основному в бюджетній сфері — школі, лікарні, дитсадку, сільраді та торгівлі.

— Що робить решта? — сумно перепитує Антоніна Клюс. — Одні спиваються з горя та знічев’я, а сильніші духом, переважно молодь, розбіглися у пошуках роботи «поміж людьми» — хто на Захід, хто на Схід. Але і в тих, і в інших сім’ї руйнуються прямо на очах. Серце обривається, спостерігаючи за масовим розпадом родин, за повальним вимиранням села.

«Куди ми котимось?» — з гіркотою в голосі зронила Антоніна Клюс, і сама ж відповіла на це запитання: «У морок безвісті і забуття. І роблять це наші можновладці свідомо...».

Фактів на підтвердження цієї тези більш ніж достатньо. Наглядним прикладом «батьківської турботи» про «розквіт» села» є один з «благодійних» законів попередніх «рятівників», який стосується переоформлення спадщини.

— Це «ноу-хау» — зашморг на шиї селянина, — стверджує Антоніна Дмитрівна. — Селянин мусить викласти зі своєї дірявої кишені загалом до 10 тисяч гривень. Є заповіт, немає — плати і баста. Додайте до них ще чималу суму за оформлення технічного проекту, і можна класти зуби на полицю. Адже колись, як відомо, селяни будувалися без усіх цих премудростей, нерідко толокою. І не знали, що за «звір» отой проект. Та колишні «благодійники», замість простягнути руку селянину-годувальнику, так «узаконили» селянське життя — ні вдихнути, ні видихнути. Де, скажіть, безробітному селянину, який виживає тільки за рахунок власного підсобного господарства, знайти оті тисячі? Ось і живуть нащадки у батьківських хатах на пташиних правах. Переважно середнього віку та сімейні. А молодь, яка не бачить для себе на селі ні перспективи, ні майбутнього, тікає подалі від батьківських хат у світ за очі.

До речі, інформацію своєї колеги Антоніни Клюс слово у слово підтвердив сільський голова Штепіки Олександр Великодний. Він сам уже кілька років, через великі фінансові витрати, не може оформити на себе спадщину батьків.

Сумська область.