Віталій не телефонував уже два місяці. І Світлана не знаходила собі місця від тривоги. До того ж цього разу на заробітки в Москву чоловік поїхав на «Жигулях», про які родина давно мріяла і, нарешті, придбала. Світлана не могла спати ночами, відганяючи погані думки, що її переслідували. В страшних снах знову і знову бачила, як Вітальку вбивають на дорозі чи б’ють у московській каталажці.

«Не можу більше чекати, треба шукати його», — вирішила Світлана, розмірковуючи, як їй вийти на одного з Вітальчиних співбригадників — Андрія, який теж родом із Шостки. Через його дружину Світлана дізналася московський телефон Андрія. Додзвонилася одразу. Але той нічого конкретно не відповів. «Допоможіть знайти чоловіка! Я вже два тижні не сплю. Не знаю навіть: чи живий він?!» — зірвалася Світлана. І це подіяло: перш ніж повісити трубку, співрозмовник промовив: «Та живий він, на квартирі живе в якоїсь жінки...»

Свєту немов холодною водою облили. Вона не раз чула і навіть особисто знала деяких чоловіків, котрі, поїхавши на заробітки, обзавелися новими родинами. Але щоб її Віталій!..

Зі школи повернулася чотирнадцятирічна дочка Ксюха: «Ма! Додзвонилася?» Світлана ще не готова була їй відповісти і тому сказала: «Усе нормально. Просто живе тепер в іншому місці». «Так зателефонувати ж можна! От приїде, я йому покажу,» — жуючи бутерброд, філософствувала Ксеня.

«Та чи приїде?..» — в голові у Світлани знову зазвучав сполошний дзвін. Заснути не вдалося і цієї ночі. Перед очима пройшло все їхнє спільне життя з Віталієм. Як довго він завойовув її кохання, які красиві були стосунки... І лише вранці, коли сонячне світло вже залило кімнату, вона повернулася в реальність. «Адже в нього навіть речей із собою теплих немає. І нова шкіряна куртка, що йому так подобалася, теж тут. Може, ще приїде?» — схопилася Світлана за обнадійливу думку.

Заглянула до комода, де лежали гроші, залишені Віталіком. Перерахувала. Якщо заощаджувати, вистачить ще на місяць. А потім?...

Покликала подругу до себе і, поки Ксеня «відривалася» на дискотеці, виплакалася від душі. Та вислухала, поспівчувала: «Не плач, подруго. Адже знаєш, Москва нашим сльозам не вірить. І не одна ти така. Он їх скільки в Шостці — дружин покинутих». Подруга допомогла Світлані влаштуватися продавцем у приватну крамницю (без запису в трудовій книжці) на сто гривень на місяць. Щоб уникати нестерпних розпитувань про чоловіка, стала менше бувати на людях.

Запитань Ксені теж уникала. А через три місяці, повернувшися з роботи,.. побачила Віталія. Він сидів на кухні, трохи напідпитку, і слухав балаканину дочки. У Світлани підкосилися ноги, але стрималася, подумала: «А раптом йому там погано? І він повернувся...». Наче нічого й не сталося, Віталій чмокнув Світлану в губи, але цей сухий поцілунок лише обпік її. Ні про що не запитуючи, вона поралася на кухні, готуючи смачненьке і сподіваючись у душі на краще. Вночі, в ліжку, Світлана відчувала в його стриманих пестощах якусь жалість до неї. А інтуїція шепотіла їй: усе це востаннє.

У неділю на ринку Віталік купив дружині нову дублянку та чоботи. І Світлана, усупереч собі та здоровому глузду, старанно піклувалася про чоловіка: «Ну, де ще його будуть так любити...» Пробувши вдома три дні, Віталій сказав, що поїде десь на день до сестри в Новгород-Сіверський. Вішаючи після роботи одяг до шафи, Світла помітила, що улюбленої шкіряної куртки чоловіка немає. Зателефонувала зовиці, а та з удаваним подивом відповіла: «А ти хіба не знаєш? Він уже поїхав до Москви...»

Чоловік її зрадив і кинув, втік як боягуз... Сповзаючи по стіні на підлогу, Світлана ридала і молила Господа, щоб підказав: як жити далі?

Шостка Сумської області.